Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

Нині генерал-лейтенант Сєдов згадує ті часи тільки як підтвердження правильності свого життєвого вибору. Поінформованість про нинішнє економічне і політичне становище в Україні ще раз переконує Генріха Яковича: жити в країні, де народився, де закопано його пуповину, він не хоче.

От якби знову разом, якби повернути ті часи, коли Росія і Україна — рідні сестри, було б здорово! Нафіг узбеків, казахів, киргизів. Нехай усі кавказці перегризуть одне одному горлянки — і к бісу. Сябрів, можливо, ще терпіли б. Ті незлобиві, податливі, трудяги. І зажили б знову єдиною родиною.

Але для цього в Україні треба змінити владу. Скоро «гетьмани» натішаться, в міжусобних війнах доведуть рідну неньку до розрухи і… І приповзуть на пузі до Московії: давайте, брати, знову разом. Кожен з «гетьманів» попросить допомоги у здобутті булави. А там — хоч трава не рости.

Тому Генріх Якович і працює допізна. Завдання у нього не з легких. На ньому висить історична місія — підготувати й поставити на український трон свою людину.

Телефонний дзвінок. Сєдов узяв слухавку. Жіночий голос промовив лише кілька слів: «Де завжди. За годину».

— Гаразд, — Генріх Якович натиснув на важіль апарату й ще певний час тримав трубку в руках. Думав.

«Ну, що ж, дєточка, моя надія й паличка-визволялочка. Пташечка моя невтомна. Щось несеш таткові в дзьобику?»

Конспіративна квартира, на якій генерал Сєдов приймав агента «Трійку», нічим не краща від звичайних московських квартир. Меблева «стінка», простенький дерев’яний паркет з де-не-де витертим лаком, старий вовняний килим на підлозі, другий, такий самий, — на стіні над диваном, що весь час стояв розкладеним. Два крісла й журнальний столик, ванна-туалет, невеличка затишна кухня, де є все необхідне. Одне слово — не розкіш.

Хазяїна конспіративної квартири Генріх Якович добирав і вербував особисто. Будинок, у якому вона містилася, — за якихось хвилин двадцять ходу від Луб’янки. Це недалеко, якщо врахувати, що за час існування спецорганів, починаючи з радянської ЧК і закінчуючи ФСБ, мало не всіх господарів квартир, які можна використовувати для роботи з конфідентами, в радіусі двох-трьох кілометрів навколо центрального офісу російської спецслужби перевербували по кілька разів.

За двадцять хвилин можна, ідучи, не один раз перевіритися, переконатися у відсутності хвоста, а в разі потреби — змінити маршрут і зникнути.

На підході до багатоповерхівки Генріх Якович побачив, як його агент прогулювалася біля магазину одягу, що навпроти. Миттєвий зоровий контакт — і Сєдов зник у під’їзді. Лише після того, як він, зайшовши до квартири, зачинить двері, а потім за двадцять секунд відсуне штору на кухні, агент зайде до під’їзду…

— Слухай, Генріху, ця кобила так розповідала про те, як її тягнув твій полковник, я там сама ледве не потекла. Давай швиденько, не роздягаючись. Справи потім.

За мить Алла вже жбурнула свої трусики кудись аж за крісло в куток, сіла на краєчок дивану й просто розставила ноги.

Умовляти генерала не довелося…

Богдан Зорій зустрівся з агентом «Атех» того дня, коли в СБУ засідала колегія, на якій Президент оголосив про кадрові перестановки в Службі. Ситуація потребувала чіткого визначення позиції кожного члена команди, від чого залежав правильний розподіл наявних сил.

Чудовий теплий, але не спекотний вечір сприяв гарному настроєві й можливості спокійно посидіти в якомусь літньому кафе, наприклад, у Гідропарку або в іншому такому ж місці набережної Дніпра. Але конспірація в таких конфіденційних справах — штука обов’язкова, тому Зорій і його надія, агент «Атех» нині й забралися знову в гущавину лісу, з’їхавши з траси Київ — Бровари. Тут їх може потривожити хіба якась пара коханців, що втекла від своїх половин для швиденького злягання, чи як у таких випадках кажуть — перепихона.

«Атех» і Зорій вийшли кожен зі свого автомобіля, привіталися.

— Знову термінове побачення, — слова агента прозвучали, як констатація, без дорікання чи якоїсь претензії.

— Так, настають, мені здається, саме ті часи, коли від наших злагоджених дій залежатиме успіх усього нашого плану.

— Ну, і чим же сьогоднішній день відрізняється від учорашнього? — якось байдуже промовив агент.

— Щось не бачу в очах майбутнього лідера держави запалу. З таким настроєм не перемагають.

— Ви, Богдане Даниловичу, на останній зустрічі так мене ошелешили, що я досі не можу отямитися.

— Ми ж, здається, вже перейшли на «ти»?

— На останній зустрічі ти так мене ошелешив, що з переляку само собою вийшло «ви».

— О, так краще. Тоді мені треба було саме так вчинити, повір. Я не про себе думав і навіть не про тебе. Я думав про

справу, яку одним неправильним кроком можна загубити.

А так усе стало на свої місця. Не переживай, у тебе попереду ще стільки буде таких можливостей!..

— Мені просто тоді так було незручно. Ні, не перед тим диваком, а перед тобою. Та добре, що все так закінчилося. Що там трапилося, розповідай.

— Сьогоднішні події в Службі, та, мабуть, і поза нею свідчать про те, що Президент зрозумів: відсиджуватись у своїй фортеці в Кончі-Заспі за триступеневою охороною далі не можна. Він прибув у СБУ, щоб особисто відрекомендувати виконувача обов’язків голови Служби Мирона Остапенка — постать темну й небезпечну. Але про нього — згодом. Головне — Президент зняв Беруна, і, як стало відомо пізніше, і керівника свого Секретаріату Талимеризібу. Президент відчув, що