Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно
У мене під контролем усі наші об’єкти. «Красунчик», як і раніше, аж зі штанів вискакує, щоб обворожити Валентину Ромниченко. Наші люди й агентура Ухаля стежать за кожним кроком Клютова, Бойченка та Назарова: там паніка, розбрід і хитання. Вони відчувають, що треба згортати виробництво наркоти й давати драла, але поки що жадоба перемагає. Наш Остапенко дає нам класну інформацію про те, що діється в кабінеті Президента. Недурний мужик, раз додумався, як підсунути жучка в найвищий кабінет держави. А ми класно придумали, що обклали його апаратурою, а то цікаві дані пройшли б повз нас.
— А що там цікавого може бути в кабінеті Президента? Матюки, анекдоти, дерибан бабок, бізнесові схеми, чергові кадрові рокіровки…
— От-от! Ви, Богдане Даниловичу, як завжди, вцілили в десятку. І ми зараз із Вами знаємо те, про що дехто навіть не здогадується.
— І що ж ми таке знаємо?
— А те, що Президент після розмов спочатку з Талимеризібою, а потім з Беруном викликав заступника керівника Секретаріату Віталія Горбунова і продиктував йому кілька указів. Не пропоную відгадати їх зміст, бо навіть вам це не вдасться.
— Чому це ти, Вітю, так погано про мене думаєш? Може, все-таки спробувати? Принаймні зміст двох указів я вгадаю точно.
— Не може бути! — загорівся Яруга.
— Так, лови. Перший указ — про звільнення з посади керівника Секретаріату Дмитра Талимеризіби. Влучив? — Зорій побачив, як Яруга аж роззявив рота. — Другий указ — про звільнення з посади голови СБУ Герасима Васильовича Беруна.
— Ні фіга собі! — тільки спромігся сказати Яруга.
— Далі я вгадувати не буду, бо решта мене не цікавить. Крім одного: як це ти, досвідчений опер, мій, так би мовити, учень і бойовий побратим, маючи таку вибухову інформацію, спокійнісінько сидів тут, лопав німецьку ковбасу й запивав її українською горілкою, замість того щоб одразу ж, ще ось там, на порозі, повідомити про неї, га?
— Про що: про ковбасу чи горілку? — спробував пожартувати підполковник.
— Вікторе! Зараз не до жартів! Настав час, коли від секунд залежатиме успіх чи програш нашої справи. Проґавив час, втратив хвилини, отримав інформацію на секунди пізніше, ніж супротивник — і гуд бай. Коли ця інформація вже була в тебе?
— За десять хвилин до від’їзду на зустріч із вами, пане полковнику, — сухо відповів Яруга.
— Ну, гаразд, — пом’якшали нотки в голосі Зорія. — Що там ще за укази придумав наш мудрий керманич?
— Про призначення керівником Секретаріату Сергія Левенюка, який до цього обіймав посаду помічника Президента, і про призначення в. о. голови Служби безпеки…
— …генерала Остапенка, — закінчив фразу Зорій.
— Так точно, пане полковнику! — мало не крикнув Яруга.
— Тихше, бо відвідувачі подумають, що знову почалася війна. Третя світова, — Зорій задумався. — Та-а-ак, молодці американці, свою лінію ведуть твердо. Недарма постаралися свого часу наші колеги-цеерушники.
— А при чому тут цеерушники?
— Потім розповім. Я думаю, Остапенко й «Красунчик» — це ще не все. Знаючи американців, не виняток, що у них є не один подібний до цього проект. Наші місцеві «альпіністи» на кшталт Клютова поки що в програші — із Талимеризібою нічого не вийшло. Значить, щось моститимуть нове. Берун теж зазнав фіаско. Може, ще й до нас попроситься. Та нам із ним не по дорозі. Залишилося розкусити росіян. Але ті не наполягатимуть на своїй кандидатурі на найвищу посаду нашої держави, якщо побачать, що реальний претендент, хоч би від якого угруповання він був, буде лояльним до Росії. У них там своїх проблем стільки, що відкрито на конфронтацію не підуть. Хоча… Завтра мій перший робочий день після відпустки, прийду на роботу, наче нічого про кадрові зміни не знаю…
— Так ще ніхто нічого й не знає. Навіть Берун. У нас же в державі зараз як: вмикаєш телевізор, а звідти тобі — так, мовляв, і так, ти вже, товаришу чи пане такий-то, зовсім уже не такий-то.
— Ну ти й закрутив: «такий-то», «не такий-то». Краще скажи, як тут у Києві люди? Такий час, що все може змінитися навіть за кілька днів. У Криму — жах, повний «безпрєдєл». Обстановка така, що кинь сірника — і все вибухне к бісовій матері.
— Аналогічно. Люди ремствують, усе дорожчає, зарплати маленькі, роботи немає, чиновники знахабніли до того, що взагалі плюють на народ. І правда — не вистачає якоїсь іскри, щоб люди схопилися за вила.
— Не дай Бог. Не можна цього допустити. Постраждають невинні, а глитаї змиються у свої офшори та Швейцарії, дістань потім їх. Ми підемо іншим шляхом. Точніше — вже йдемо. І все поки що складається непогано.
— Я так розумію, що й у Крим ви з’їздили недарма? Я маю на увазі, крім того, що неслабо відпочили? — в очах Яруги знову заграли бісики.
— Вікторе! От ти не можеш, щоб не позаздрити товаришеві. У Ялті я виконував дуже відповідальне доручення, і, здається, дещо мені вдалося. Хоча довелося, звичайно, тяжко працювати…
— Я розумію: і вдень, і вночі, «нє щадя, так сказать, нє только живота»… І доручення ви виконували, вибачте, чиє?
— Та своє я виконував доручення, своє. Ну, так вийшло.
Ну — пощастило.
— Хоч нічогеньке «завдання» виявилася? Чи довелося йти супроти природи,
