Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

— На тему?..

— Без поняття. У нього до завтра ще можуть тричі змінитися і плани, і теми зустрічі.

— Діма, давай серйозно ще раз визначимося: ти готовий іти до кінця, щоб досягти головної мети, про яку ми домовилися раніше?

— Я-то готовий, але ж бачите, як можуть змінитися обставини. Ще невідомо, чим закінчиться наша зустріч із Президентом.

— Ну тоді давай і будемо від цього танцювати. Якщо треба буде — зустрінемося й завтра. — Клютов витер серветкою рота, кинув її на стіл і підвівся. — А як ти думаєш, чому так вчинив Юра? І чи ж дійсно сам він це зробив?

— З’ясовуємо… — непевно відповів Талимеризіба.

— До речі, — Клютов чомусь знову сів, — помер син Назарова, Генка. Треба тримати Миколу Яковича під контролем, щоб не накоїв, бува, якихось дурниць. Зараз треба згортати все виробництво, що є там у нього, а він, схоже, недієздатний. — Клютов хлюпнув сам собі в бокал коньяку, випив залпом і, дивлячись перед собою на сервірований стіл, повільно сказав: — Добре, з Яковичем я сам розберуся.

Зачинивши двері свого кабінету зсередини на ключ, начальник департаменту фінансової безпеки та боротьби з економічними злочинами Мирон Остапенко увімкнув портативний магнітофон розміром із сірникову коробку і прислухався. З мікродинаміків почулися доволі розбірливі слова — розмова двох чоловіків, голоси яких не впізнати було просто неможливо.

Генерал Остапенко зручно вмостився у кріслі й приготувався отримати кейф. Адже про зміст розмови Президента з главою його Секретаріату Мирон Валентинович уже знав з письмових розшифровок записів, які йому регулярно готували люди, що працювали на нього й весь час одержували звукові файли з кабінету Президента від «булави».

«…шо той предмет, та бомба, полетіла в мене? У нас єсть, вообще-то, служби, які должні охранять Прізідєнта? Чи я поназначав їх руководітєлєй для того, шоб вони набивали свої кармани, пользуясь моїм добрим ім’ям, моїм авторітєтом? Де до сіх пор Берун? Почіму нє докладуєт?

— Він, пане Президенте, намагався кілька разів потрапити до Вас на прийом, але я його під різними приводами не пускав: нехай трішки потрясеться. Та й мені потрібен був час, щоб з’ясувати деякі деталі, уточнити факти.

— Які деталі, які факти? Прєдалі все, прєдалі! Подонкі, бля… подонкі!

— Пане Президенте, у мене є достовірна інформація, яка свідчить про безпосередню причетність голови СБУ генерала Беруна до організації замаху.

— Якого замаху?

— Замаху на вас, в Івано-Франківську, пане Президенте.

— Ти шо, Діма, зовсім здурів?! Берун? До замаху? На мене? Цього не може бути. Гераська, несмотря на його жадность і крахоборство, прєданний мне до мозга костей. Может, ти питаєсся сваліть свою віну на другіх? Так ти мне, ето самое, прікраті! Мне тоже коє-шо ізвєсно о твоїх шури-мури с етімі бандітамі, коториє вже обнаглєлі, подонкі, до такой степені, шо питаюцця забрать бізнес у моєї сім’ї.

— Пане Президенте…

— Шо, «пане Президенте»!? Думаєш, тільки ти умний та твої Клютов і компанія? Я знаю каждий твой шаг, знаю твої заморочкі, знаю даже, скільки ти береш за те, шоб пропустить до мене на прийом посєтітєлєй. Ти тоже вже обнаглел до того, шо й з міністрів та руководітєлєй областей вимагаєш мзду. Ти нє рєшаєш жодного вопроса без взяткі. А теперь хочеш сваліть всьо на другіх?

— Пане Президенте…

— Кого на мойо место вже мєтітє? Клютова? Бойченка? Назарова? Чи, може, сам хочеш сісти ось у це кресло?

— Пане Президенте, це все підступність Беруна. Тільки він міг на мене таке наговорити. Якби був живий Юрій Володимирович Кривученко, він би вам підтвердив, що голова СБУ давно вже настроєний проти вас. Свідчення цього — не лише його поведінка, а й дії його підлеглих.

— Шо ти імєєш в віду?

— Дехто з вищого керівного складу СБУ останнім часом вийшов з-під контролю Беруна і, попри те, що їм заборонено займатися політикою, беруть у ній найактивнішу участь.

— В смисле?..

— Є там у них такий собі Зорій, полковник, спеціаліст із тероризму. Так от він і ще там кілька його подільників, схоже, теж намагаються протиснути свою людину поближче до вашого кабінету.

— Ось бачиш, ти й проколовся!

— Як це, у чому?

— Ти сказав, шо той полковник теж намагається протиснути свою людину. Значить, не один він, а й ти, і твойо кодло… Короче, прєдатєлі все, подонкі! Був би живий Юра Кривученко, він би зараз розтьор вас усєх в пиль. Це ви його, сукі, убралі! Іди, я зараз буду прінімать рєшєніє. І не здумай там шось ліпить — унічтожу, понял?

— Понял, пане Президенте!»

У динаміках диктофона — тихо. Остапенко почекав ще кілька секунд і натиснув на кнопку «стоп».

— Так, коли це було, подивимося на розшифровку, — промовив уголос генерал, гортаючи аркуші. — Ага, це розмова вчора о вісімнадцятій годині. А що було далі, після вісімнадцятої?..

Вона просто сиділа й мовчала. Уперше відтоді, як Богдан Данилович за нею спостерігав. Вона крутила головою, наче роздумуючи, що ж сьогодні зобразити. Раніше це були звуки, подібні до бурчання старої бабусі чи гавкання собаки. Іноді звуки нагадували плач малої дитини.