Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

так. Але найголовніше те, що ти нічого не робиш з того, що повинен робити як голова Служби. — Президент почав говорити щирою українською, хоча робив це, якщо поруч не було телебачення, дуже рідко. Під час офіційних зустрічей Президент розмовляв винятково державною мовою, яку знав непогано, але «при своїх» не міг відмовити собі в задоволенні спілкуватися улюбленим суржиком, коли майже в рівній пропорції вживав російські, українські слова та не дуже вишукані матюки. — Ти не лише не попередив цього ганебного хуліганського вчинку в Івано-Франківську, а й брав безпосередню участь у його підготовці. Що ти на це скажеш?

— Оббрехали, пане Президенте, оббрехали. Знаю навіть, чия це робота. Женіть ви цього Талимеризібу, бо він ще не такого наплете. Сам злигався з Клютовим і компанією, готує державний переворот, у мене є докази, якраз сьогодні я хочу вам це доповісти. А от щодо Франківська… Я не хотів зарані вас тривожити, але від самого початку я дійсно знав, що під час відвідання вами університету готувалася акція…

— Що?! — гаркнув Президент. — Ти знав і мовчки дивився, бля, як планують убити твого Президента?

— Ні, це не так, — спокійно відповів Берун. — Я проводив цілий комплекс оперативно-технічних заходів з метою…

— До сраки мені твої заходи, бля… коли на мене летіла граната і весь світ побачив, як я ганебно впав. То це тобі я маю бути вдячним, що скоїли замах на моє життя?

— Ні, пане Президенте, подяка якщо й має бути, то за попередження теракту. Якщо дозволите, я вам усе поясню. Три місяці тому я одержав оперативну інформацію про підготовку проти Вас терористичного акту. Моїх кілька незалежних одне від одного агентів повідомили, що Клютов, Назаров та Бойченко проштовхують на ваше місце свою людину. Аналіз додатково отриманої інформації дав змогу зробити висновок, що цією людиною є ваш керівник Секретаріату Дмитро Михайлович Талимеризіба. Але, враховуючи, що до наступних виборів ще далеченько, ця банда вирішила, так би мовити, прискорити процес. Вони задумали вас просто знищити. За їхніми планами, після теракту почнеться паніка, тоді можна буде скористатися ситуацією і завдяки силовикам здобути владу. Підмовляли й мене взяти участь у цій провокації, але я категорично відмовився, пообіцявши їм мовчати. Водночас я вжив відповідних заходів, щоб не допустити теракту. Мої люди були введені в склад групи, яка мала забезпечити підготовку до замаху. Я знав про кожний крок. Мій агент замінив справжню бойову гранату на шумову, тому вибуху й не було.

— Ага, хрін там не було, — вставив Президент.

— Зрозумійте, пане Президенте, якби я почав вживати якихось практичних репресивних заходів, це кодло придумало б щось інше, про що я міг і не знати. А так усе було під контролем. Зараз треба визначитися, що робити з Клютовим, Талимеризібою та компанією.

— І з тобою…

— Я, пане Президенте, готовий спокутувати провину в будь-який спосіб. Ви знаєте — я відданий вам до останньої волосинки. А за свої прорахунки готовий нести покарання. Можете мене розстріляти.

— Ти тут не пиндючся. Я сам знаю, що з ким робити. Треба буде — і розстріляю. А що там у тебе за група в службі, дисиденти якісь, роблять, що хочуть, граються в політику, в якій ні бельмеса не розуміють? Якийсь полковник, Зоря, чи як там його?

— Та є в мене кілька шибайголів, з якими важкувато працювати. Але це розумні й професійні люди, на них, відверто кажучи, і тримається служба. Полковник Зорій — один із них. Я організував спостереження, але нічого особливого за ними не помічено. Та й що вони можуть зробити проти сильної влади, проти цілої держави, навіть коли щось і задумали.

— Добре, припини свої понти. Краще скажи, як там працюється в тебе генералу Остапенку?

— Думаю, нормально. Порпається там у своїх фінансах та в економіці, контролює, захищає, не допускає, — почав мимрити

Берун. — А звідки ви його знаєте? Він призначений на посаду давно, хоча звання генерала присвоювали йому ви. Ну й пам’ять у Вас, пане Президенте, якщо пам’ятаєте навіть такі деталі!

— Та нічого я не пам’ятаю. Просто приятель один з американського посольства запитував про нього — колись вони зустрічалися в Штатах під час навчання. Хвалив і все таке. Ну, добре, йди. Уже пізно — завтра багато роботи, та й сьогодні треба привести в порядок думки після ваших з Талимеризібою кульбітів».

Голоси в диктофоні змовкли, тільки чути було, наче хтось ходить у кабінеті. Остапенко й далі слухав, сподіваючись почути щось іще, можливо, важливе для себе, для своєї подальшої долі. І дочекався. У динаміках щось клацнуло, зарипіло і почувся голос Президента: «Сергію, зайди». За хвилину — голос заступника керівника Секретаріату Президента Віталія Горбунова: «Слухаю Вас, пане Президенте!»

Остапенко напружився, ширше розплющив очі, наче саме цей орган міг допомогти йому розчути наступну фразу, яку він боявся пропустити або не зрозуміти.

І очікувані слова прозвучали — чітко, голосно, розбірливо.

8

Чи розуміла кадрова співробітниця російської спецслужби, де вона перебуває і хто її оточує на відпочинку в санаторії? Чи могла вона передбачити або просто припустити, що «дружні» українські спецслужби зроблять спробу під’їхати до неї з вербувальними пропозиціями? Чи усвідомлювала вона, якою насправді реальною інформацією володіє?

Так, Настя Литвинова чудово все розуміла. І не лише тому, що неодноразово вислуховувала інструктажі співробітників внутрішньої безпеки ФСБ. Вона була як ніхто інший поінформована про спроби й факти вербування українськими спецслужбами російських громадян і працівників спецслужби зокрема. В аналітичному підрозділі, де вона працювала, також зберігалися звіти колег про вдалі операції росіян «на українському напрямку». І хоча всі вони були зашифровані під псевдонімами, вихідні дані й характер операцій давали змогу зробити висновок: здійснюється активна робота однієї спецслужби проти