Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

полковник — у чужій квартирі, за одним столом з людиною, з якою щойно познайомився і яка, не виключено, тепер викладе позицію своєї програми боротьби проти влади. Ще недавно це сприйняли б, як провокацію. І це тоді, коли наближається пік боротьби його, Зорія, коли вже залучено основні механізми вчинення на ділі державного перевороту!»

— Тоді на моє запитання, як же ми дізнаємося, що боротьба почалася, ви, Богдане Даниловичу, сказали, — Сашко Тесля не міг чути думок Зорія, тому впевнено викладав далі свою позицію, — мовляв, самі відчуєте. Так ось, ми побачили й відчули, що ця боротьба розпочалася. Навіть якщо наші припущення помилкові, ми самі готові її почати. І вже почали, — Тесля якось особливо, наче пишаючись, натиснув голосом на останні слова.

— Так, Богдане Даниловичу, — підхопив розмову Цюба, — творча інтелігенція сумує за справжньою роботою, знову відчуває, що без неї ярмарку не буде. Надії наші, які ми плекали після здобуття незалежності України, розсипалися, як промерзлий невистояний бетон. Духовність, мораль, що є основою й лакмусовим папірцем оцінки вартості будь-якої нації, знову в загоні. Але найбільше турбують апатія й пасивність народу. Усі ж бачать, що витворяють олігархи і влада (хоч зараз це одне й те саме), а мовчать. Так-так! Олігархи зараз — це і є наша влада. Ось побачите: якщо й далі мовчатимемо, влада змінить Конституцію, яку ми з такими потугами утвердили 1996 року, й олігархія, як каже мій знайомий політолог і журналіст, зацарює безмежно, всеохопно і… безкарно.

— А я певен, що вже народ не спить, — сказав Зорій. — Люди за десять років незалежності стали іншими. Свідчення того, що не всі збайдужіли — оця наша зустріч, наша розмова.

— Богдане Даниловичу, ми не вчорашні, — Цюба говорив упевнено, спокійно. — Розуміємо, що ви й ваші однодумці не сидите склавши руки, а вже щось робите. Боротьба ваша

складна й небезпечна. Ми з Олександром і ще багато тих, хто, як ми, розуміє нагальну потребу змін, ладні вам допомагати. Але як ви, Богдане Даниловичу, можете гарантувати, що ті, інші, які прийдуть на зміну нинішнім глитаям-олігархам, тобто владі, не стануть такими само ненажерливими?

— А ми з вами і є та гарантія. Ми і, — Зорій поглядом показав на Ніну, — наші діти, яких ми повинні виховати за нашими образом і подобою.

— Гаразд. Тоді ось наша перша пропозиція, — Цюба дістав із внутрішньої кишені піджака кілька складених учетверо аркушів. — Це копія листа-звернення до народу України. Підписали відомі представники творчої інтелігенції, вчені. Підписався тут і я. Про листа ще ніхто не знає — ми готували його без розголосу. Тут кожне слово вивірено, вистраждано, узгоджено. Це звернення буде оприлюднено незалежно від вашого, Богдане Даниловичу, вердикту. Санкції ми не просимо. Але ми можемо виголосити його публічно тоді, коли ви це вважатимете найдоцільнішим і найефективнішим.

Вони прощалися вже як давні друзі. Цюба «на доріжку» зайшов до туалету. В коридорі Зорій майже пошепки змовницьки запитав Сашка:

— Як там «Хмари над Карпатами», рухаються?

— Уже майже закінчив. Шліфую, вилизую.

— Про домовленості щодо першого примірника не забув?

— Другого, Богдане Даниловичу, другого.

— А перший же кому? — просто для годиться запитав Зорій. Він знав, що зараз відповість Тесля.

— Іванові Миколайовичу, — із задоволенням промовив письменник.

8

Повідомлення помічника глави Секретаріату Президента про загибель міністра внутрішніх справ Кривученка шокувало Клютова. Але Віктор Романович — сильна людина, будь-які негаразди його лише загартовували, змушували зібрати всі сили та здібності й сконцентруватися на подоланні проблеми з мінімальними втратами.

«Так, перший пішов, — подумав Клютов. — Треба кудись забитися й обдумати ситуацію в спокійній обстановці. Принаймні смерть Кривученка повинна відвернути увагу есбеушників від замаху на Президента. А щодо смерті міністра внутрішніх справ — у мене совість чиста. Якщо там і запідозрять, що із самогубством щось не так, то мене вони з цього боку не дістануть».

Справді, у Клютова зразу виникла підозра: Кривученко не міг заподіяти собі смерть. Клютов добре й давно знав Юрія, разом провертали серйозні ґешефти, разом зрізали не один лимон бабок. Кривученко був вимогливим керівником, ніколи не рюмсав і в усіх ситуаціях вчиняв як справжній мужик.

Ну, гаразд, це з’ясуємо потім. Зараз треба подумати про себе. Останніми роками саме він, Клютов, примушував оточення танцювати під його музику. Він вибирав п’єсу, яку мав грати його джаз-бенд, розписував кожному інструментальну партію й роздавав їх виконавцям. Клютов — тямущий диригент. Але нині його злагоджений ансамбль однодумців фальшивить. Какофонія з’явилася ще тоді, коли один за одним було вчинено замахи на життя його найближчих людей — Назарова й Бойченка.

По-перше, треба невідкладно зустрітися з Назаровим, віддати розпорядження про згортання лабораторії, що виробляла хімічні наркотики. Дасть Бог день — дасть Бог їжу. Він ще встигне все поновити, аби тільки зараз проскочити, вижити в ці скрутні часи. А що вони наближаються або й настали — Клютов уже відчував. Він мав неабиякий нюх на такі речі.

По-друге, дати наказ Кувалді й далі підчищати всіх, хто залучений до операції «Замах» і ще залишився на свободі й живий.

По-третє, і, можливо, найголовніше: необхідно щось робити з головою СБУ Беруном. Безперечно, цей хитрун намагається сплигнути з гачка, на який його посадив Клютов. Хоча, якщо бути відвертим самим перед собою, гачок виявився не надто міцним. У Клютова на ділі немає жодних прямих доказів того, що Берун брав участь у змові проти Президента. Розмову на фазенді голови Служби, під час якої вони домовлялися про усунення Президента не лише від влади, а й фізично, Клютову записати не вдалося: увімкнувши вдома портативний цифровий диктофон, Віктор Романович виявив, що запису на ньому немає. Замість чітких слів чути якесь бурчання, шипіння, свист.