Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

йому перейти на службу в КДБ. Володя погодився. Коли його зарахували, присвоїли звання лейтенанта, він приїхав до батьків у село й повідомив їм про свою нову роботу. А батько Ямошенка, до речі, свого часу був репресований ще НКВД, і хоч згодом його реабілітували, все ж до органів у нього було ставлення відповідне. Коли батько дізнався, що син пішов служити в органи держбезпеки, був шокований. Мати ж Володі взагалі впала на коліна й благала сина отямитися й повернутися до інституту. Коли перші страхи Господні вляглися, батько сказав Володі слова, які той пам’ятає все життя. Не забуду їх і я. «Сину, — мовив батько, — коли вже так вийшло, то хай так і буде. І там потрібні хороші люди».

— У мене є тост, — Ніна підняла фужер, наповнений мінеральною водою, — який, я надіюся, ви всі підтримаєте. Давайте вип’ємо за гарних, добрих, порядних чоловіків, які, навіть виконуючи не зовсім приємні, з обивательського погляду, обов’язки, залишаються людьми. Та що там казати — просто піднімаю цю чарку за вас, Богдане Даниловичу.

Усі підвелися. Зорій не знав, що робити: чи подякувати й просто випити, чи заради скромності спробувати вставити якусь репліку. Поки він думав, Цюба й Теслі випили. Зорій теж перехилив до дна чарку горілки й сів. Після того, як закусили, Ніна принесла тацю з глиняними горщиками, з яких ішов божественний запах тушкованої картоплі, грибів і ще якоїсь приправи. Ще випили, ще закусили. Говорили про довершеність страв, рецепти приготування, індивідуальні смаки. А коли хазяйка поставила на стіл самовар і тарілочки зі шматочками домашнього торта-медяника, Цюба, звертаючись до Зорія, сказав:

— Богдане Даниловичу, коли ми, дякувати господарям, уже наїлися всілякої смакоти, час повідомити вам головне, заради чого ми з Теслями й організували цю зустріч. Тут уже вам приймати рішення — підтримати нашу ідею чи ні.

Зорій, розімлілий від горілочки, розслаблений і задоволений вечерею, гарним товариством та приємною увагою до своєї персони, знову внутрішньо насторожився. Справді, просто так не буває, щоб усе закінчилося gut. І він приготувався до непередбачуваного.

6

Віктор Романович Клютов їздив вулицями столиці на своєму чорному «Мерседесі» від однієї державної установи до іншої, від одного близького приятеля чи подільника до іншого, та скрізь його чекав той самий результат: з ним ніхто не хотів зустрічатися. Він набирав один за одним номери, але абоненти, яким телефонував, не відповідали.

Нарешті Клютов вирішив набрати приймальню чиновника, який відповість неодмінно. Саме на ньому він і відіграється. Усі свої неудачі останніх днів Віктор Романович виплесне на цього дебіла, який заївся й теж, здається, почав відбиватися від рук. Зараз Клютов йому покаже, хто чий хазяїн і хто кому що винен.

— Приймальня глави Секретаріату Президента, — почувся голос помічника Талимеризіби.

— Іване Івановичу, здрастуй! — спокійним голосом сказав Клютов.

— Здрастуйте, Вікторе Романовичу! — відповів помічник, упізнавши голос одного з найбагатших людей країни.

— З’єднай мене швиденько із твоїм шефом.

— Вибачте, Вікторе Романовичу, але Дмитра Михайловича зараз у кабінеті немає.

— Так, Ваня, залиш ці приколи для когось іншого. Мені треба терміново поговорити з твоїм шефом. Ти ж маєш наказ — з’єднувати мене з Дмитром Михайловичем у будь-який час.

— Вікторе Романовичу, я ж вам сказав: глава Секретаріату Президента зараз відсутній, — сухо відповів помічник. — Набирайте на мобільний.

— Набирав — не відповідає. Ну, гаразд, — примирливо сказав Клютов, — тоді скажи, де його можна знайти або коли він знову з’явиться на роботі?

— Ви мене, Вікторе Романовичу, ставите в незручне становище. Я вам не можу брехати, а казати правду мені заборонено. Для всіх без винятку.

— Ваня, ти ж мене знаєш: я в боргу не залишуся. Питання життя і смерті. Ну!?

— Вікторе Романовичу, якщо мене виженуть під три чорти з роботи — ви змушені будете мене взяти до себе помічником, — Іван Іванович спробував надати голосові улесливих ноток.

— Та я давно пропонував тобі добру роботу. Така здібна людина, а сидить на копійках у невдячних чиновників, — підбадьорив помічника Клютов.

— Дмитро Михайлович терміново виїхав у Кончу-Заспу. Там, як мені відомо, зараз усі силовики — з Генпрокуратури, СБУ, міліції, — зашепотів помічник. — Кажуть, у себе на дачі застрелився Юрій Володимирович Кривученко.

7

«Значить, вечір сюрпризів іще не закінчився», — подумав Зорій і знову приготувався до неприємностей, як і перед самим приходом до квартири Теслів.

— Давайте, Іване Миколайовичу, якщо дозволите, продовжу я, — Сашко, звертаючись до Цюби, дивився на Зорія.

— Будь ласка, Олександре, розкажи Богданові Даниловичу про обговорення цього дуже важливого питання й виклади нашу пропозицію.

— Пам’ятаєте, Богдане Даниловичу, не так давно під час однієї з наших зустрічей ми говорили про те, який авторитет мала в суспільстві на початку 90-х років інтелігенція, яка, на жаль, поступово втратила роль потужного двигуна в політичному житті України, зійшла на марґінес подій. Тоді ви сказали, що час знову виводити наших письменників, учених на арену боротьби і що саме інтелігенції треба запропонувати ідеологічно забезпечити свідомі сили, які починають нову боротьбу з безладом та оголосили війну злочинній владі.

«Невже я влип? — думав у цей час Зорій. — Так бездарно й по-дитячому попався на гачок, потрапив у пастку, яку сам же колись і поставив. Дійсно, розмови такі колись із Сашком

були. Так тоді вони велися сам на сам. І Зорій певен був, що ті розмови не записувалися і що про них нікому, окрім агента «Шаляпіна», не стане відомо. Зараз же