Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

А телефон аж розривався. Ні, таки треба взяти слухавку. Богдана Даниловича водночас щось і тягнуло до телефону, і не пускало. І все ж Зорій вирішив підійти. Але тільки-но рипнувся — не зміг. Іззаду хтось його тримав. Міцно-міцно.

Телефон, здавалося, розжариться, розпечеться й вибухне. Полковник рвонувся і… прокинувся.

Сонце ось-ось мало зайти, але зараз гріло так, що, мабуть, від спеки Зорій і прокинувся. А може, й від того жаху, що йому щойно наснився. Богдан Данилович понишпорив у кишенях — золоті вироби на місці. Добрався до свого автомобіля, заліз у салон, вставив ключ запалювання й різко повернув його.

— Не така й складна справа, але при нинішніх стосунках і підозрах наших московських візаві дістати таку дещицю, як перелік щасливчиків, котрим вдалося взяти путівки в один з найкращих санаторіїв Криму, не так-то просто, — підполковник Яруга поклав на стіл перед Зорієм кілька аркушів. — Список на цей і наступний місяці. Як кажуть, можливі зміни.

Богдан Данилович ковзнув поглядом по аркушах і зупинився на якомусь прізвищі. Кілька секунд читав, потім відклав папери.

— Якби все так було просто, дорогий мій Вікторе Миколайовичу, то я б дав вказівку зробити це Гені, водію. Але одне мене радує: в цьому списку є те, точніше той, хто потрібен. Недарма я підняв усіх своїх корешів по вишці, які зараз працюють на спецслужби Росії, зокрема у Москві. Вони, самі того не підозрюючи, дали мені наводку на дуже цінну людину, яка може бути нам вельми корисною. Стаю, дорогий мій друже, на дуже небезпечну стезю: не виключено, що доведеться згадати молодість…

— Зрозуміло, — Яруга хитро усміхнувся, — не виключається вимушений ля мур. Я теж звернув увагу на одне цікаве прізвище в тому списку. Значить, як бубнових збивати, так Яруга, а як виконувати «ду-у-же складне оперативне завдання», під час якого можливе обов’язкове охмурення молодої особи, так це пан полковник. А що робити — така важка доля начальства.

— Ой, уже й позаздрив! — Зорій поклав список у сейф. — У тебе ще попереду стільки таких завдань, аби твоє здоров’я!

— Так то воно так, тільки трі-і-шечки не так, — процитував класика Яруга.

Задзвонив телефон, Зорій узяв слухавку і, почувши знайомий голос, показав підполковникові жестом, що, мовляв, розмову закінчено. Яруга вийшов.

— Я дещо здивований, що ви, Богдане Даниловичу, взяли слухавку. Це ж ваш давній робочий номер, який мені колись доводилося частенько набирати. Я ж мобільного вашого не знаю. Дай, думаю, наберу: а що, як ви працюєте в тому самому кабінеті?

— Привіт, Сашко! — Зорій не знав, радіти йому чи тривожитися. Відтоді ж, як Теслю визволили з полону, полковник жодного разу не згадав про письменника. — Кабінет той самий, але проблеми інші. Радий тебе чути. Як ти там? Сподіваюся, все гаразд?

— Більше ніж, Богдане Даниловичу, — бадьоро відповів Тесля. — Не буду вдаватися в подробиці, надіюся, що розповім усе, коли зустрінемось. У мене є пропозиція: чи не змогли б ви приїхати сьогодні увечері до мене додому?

— До тебе додому? — перепитав Зорій, наче не зовсім розібрав, що сказав Тесля.

— Так, ми з дружиною хотіли б вас бачити.

— З дружиною? — знову здивовано перепитав Зорій.

— Спробуємо вам зробити сюрприз.

— Сашко, може, не треба більше сюрпризів? — Зорій не на жарт почав хвилюватися.

— Та ні, Богдане Даниловичу, не бійтеся. Жодних дурниць не буде. Навпаки, я навіть більше ніж упевнений, що ви будете приємно здивовані.

— Гаразд, — сказав уже спокійно Зорій. — Коли?

— Ми вас чекаємо увечері, якщо можна, годині о шостій.

— Домовилися: о вісімнадцятій буду в тебе, — Зорій поклав

слухавку й глянув на годинника, що висів на стіні саме навпроти його робочого столу. На циферблаті стрілки показували 16:10. Тож потрібно швидко закінчувати з паперами — і вперед. До сюрпризів.

З під’їзду московського будинку, що в народі здавна зветься просто Луб’янка, вийшла струнка красива жінка років тридцяти-тридцяти п’яти й, не поспішаючи, попрямувала до магазину «Дитячий світ». Коли це хтось — хап її за руку. З несподіванки жінка відсахнулася, але мало не в обличчя їй уже радісно верещала якась молодиця:

— Настю, це ти? Йду, дивлюся — ти чи не ти? Так таки ти! — жінка трясла руку Насті й намагалася її обняти.

— Алко, чортяко, привіт! Так можна заїкою стати! Звідки ти впала? — жінка радісно торсала ту, яку щойно зустріла.

Обнялися.

— А я йду, дивлюся, наче — Настя. Але ж так змінилася! Посоліднішала, чи що. Краса — та сама, але так чинно й поважно виписує…

— Та ну тебе! Ти теж не змінилася, лише трішки округлилася, — Настя схаменулася, та вже пізно.

— Угу, давай-давай ще ти! Наступай на мозоль. Невже я така товста? — Алла