Соло бунтівного полковника. Вершина - Анатолій Іванович Сахно

…Богдан поспішав на службу. Машина зранку не завелася (щось ще вчора барахлило), він побіг до тролейбуса. Люди їхали на роботу, кожен заклопотаний своїми проблемами. Охочих потрапити в салон було багато, утворювалася тиснява на вході. Як завжди, молоді нахаби сиділи, розвалившись на сидіннях, а старі люди біля них мовчки стояли. Якийсь дідусь не витримав і почав соромити патлатого молокососа років чотирнадцяти, що втупився у вікно й наче не помічав, що біля нього стоїть літня людина. Хлопець і далі не звертав уваги на дідуся й на тих пасажирів, що його підтримали.

Поступово суперечка пасажирів тролейбуса щодо виховання сучасної молоді переросла у критику влади, яка, мовляв, нічого не робить для виховання нового покоління. Далі — більше: забувши про нахабного недоростка, люди перейшли на оцінку економічних проблем, малі пенсії, безробіття, ненажерливість чиновників. При цьому епітетів не добирали: за міцними народними висловами відчувалася вся ненависть не лише до влади взагалі, а й до певних її представників. Люди не соромилися й не боялися згадувати відомі прізвища, лаяли політиків, всіляко ображаючи їх і називаючи покидьками, сволотою, злодіями та бандитами. Особливо діставалося народним депутатам. Про хлопчину-нахабу забули, вже ніхто й не згадав би, з чого все почалося.

Зазвичай Зорій не встрявав у такі дискусії та суперечки і не звертав уваги на брутальну поведінку малолітніх дебілів. Він упевнений: не в тролейбусах чи в метро відбувається виховання. Уся система самого існування й побуту порочна, стосунки між людьми вульгарні й нещирі, виховання як таке — недолуге у своїй суті. І вдома, і в школі, і далі в житті.

Але сьогодні Зорія наче підмінили. Саме перед тим, як тролейбус під’їжджав до чергової зупинки, Богдан Данилович, чемно розсунувши в боки кількох пасажирів, наблизився до підлітка, що безтурботно витріщився у вікно, схопив його за вухо разом з волоссям, і, тільки-но відчинилися середні двері, з силою жбурнув того зі східців. Двері зачинилися, й Богдан Данилович лише побачив, як хлопець, підвівшись із тротуару, розмахував руками і репетував.

І тут почалося: від «Як вам не соромно, мужчино, а ще, мабуть, інтелігент!» до «Міг так і покалічити дитину!». Найголосніше обурювався той дідусь, із зауваження якого «вся приключка і приключилася».

Зорій у невластивий йому спосіб спілкування з оточенням (таки день сьогодні якийсь незвичний) гаркнув на весь тролейбус:

— Каюсь. Зарікався нічого такого в житті не робити. Але не втримався, — і далі трохи спокійніше додав: — думав, хоч на одному кретинові покажу, що треба робити в таких випадках. Помилився. Запам’ятайте: не буде вам ні пенсій, ні зарплат, ні ковбаси, ні хліба, ні до хліба доти, доки в тролейбусах, трамваях, автобусах і в метро малолітні лошари не почнуть поступатися місцем інвалідам і літнім людям. Звідси починається економіка, тут вона і закінчується. Доки лише споглядатимете, що робиться в країні «не так», замість того, щоб узяти когось за вухо, доти все залишатиметься на рівні тролейбусних дискусій. Мені вас навіть не шкода…

Коли Богдан Данилович виходив на зупинці, у тролейбусі — ніхто ні пари з уст. Що було потім — Зорія вже не цікавило.

Усе-таки на нараду Богдан Данилович запізнився. Начальник антитерористичного центру, в якого Зорій числився замом, пояснює обстановку. Співробітників саджають в автобуси й везуть. Автобус перекидається, але, на щастя, без жертв. Богдан разом з іншими, вибравшись з автобуса, біжить до місця призначення.

За Києвом, у районі Кончі-Заспи, над Дніпром — багато людей. Як вони зранку туди добралися? А-а! Вже ж не ранок, люди могли давно доїхати туди будь-яким транспортом. Люди голодні. Мабуть, їм не дали поснідати (бо нічого) й вони прийшли подивитися, що їдять зараз на обід ті, які живуть у «мільйонниках». Охорона спочатку натовп не пропускала. Народ змів охорону, яка не тільки не стріляла, хоч і озброєна, а й приєдналася до натовпу.

Народ помчав до будинків. Хто траплявся на шляху — всіх змітали. При цьому дивилися на одяг. Хто гарно одягнений — били, вбивали. Трощили дорогі автомобілі, ламали ворота, паркани…

Богдан Данилович змішався з натовпом. Він нічим не відрізнявся від оточення. Протидіяти навіть не намагався. Однаково не вийшло б. Та Зорій і не хотів.

В одному з будинків власник, захищаючи своє добро, відстрілювався. Люди гинули з того і з того боку. Кров струменіла й лилася рікою.

На Богдана наставили зброю. От-от пролунає постріл. Богдан вистрілив першим. Виявилося — дістав задоволення. Противник розкинув руки, наче хотів захистити своє добро.

Падали дорогі вази, ломи й сокири врізалися в дорогі меблі, трощили кришталь і кольорові вітражі, мармур і пластик. Добро, нажите «непосильним трудом», гинуло на очах власників, і це завдавало їм нестерпного болю.

Почалися пожежі. Палало все, горіли мільйони крадених грошей, якими вони (а тут були і бізнесмени, і депутати-бізнесмени, й урядовці-чинуші, і просто бандюки) не хотіли поділитися з цими людьми, які спочатку прийшли, щоб попросити поїсти.

Це все — не спонтанний бунт, раптовий, що виник з нічого. Це жевріло, накопичувалося роками зневаги і приниження, обіцянок і обману.

Богдан Данилович був з народом. Він сам не розумів, як це сталося. Але в нього не було бажання захищати цих багатіїв: він їх ненавидів…

Зорій заскочив до бібліотеки. Будинок горів, стугоніло полум’я, яке ось-ось уже лизатиме книжки. Вони були нові, дорогі. Це — не букіністика. Він узяв одну, вона виявилася нерозкриваною. Її ніхто ніколи не читав і ніколи б не прочитав.

Богдан Данилович чув, як натовп наближався до бібліотеки. Йому шкода було книжок. Саме книжок. На столі стояв телефон, який зненацька