Королеви не мають ніг - Володимир Нефф
– Ах, хлопче, – відповідав йому, болісно зморщившись, мосьє Ферраль, maître des cèremonies[19] празького двору, – одне з найперших правил, з якими ти тут познайомився, було таке: ніколи ні про що не запитувати осіб вищого стану; а оскільки – я не маю на увазі челядь, – при дворі немає осіб нижчого стану, ніж ти, то це означає, що тобі заборонені будь-які розпити; а ти все питаєш і питаєш, просто жах!
А якось мосьє Ферраль передрік йому, безперечно, з пророчою прозірливістю:
– Ти хлопець кмітливий і спритний, але я боюся, що в питаннях двірського етикету ти колись скрутиш собі карк.
Проте, якщо не брати до уваги цих дрібних інцидентів, не тільки Джованні, а й Петр поводилися добре й усім на втіху. В балеті, який поставили з нагоди візиту архієпископа руанського, бічного брата французького короля, обидва хлопці виступили танцюристами – Джованні в ролі співака Олімпа, а Петр – Пана, і коли вони закінчили свої партії, зворушений архієпископ поцілував Джованні просто в губи, а Петра поблагословив. З того дня вони зайняли своє місце в скромніших колах двірської ієрархії вже не як пажі, а як рівні серед рівних.
Невдовзі після цієї події Джованні почав вивчати нумізматику, бо його батько задумав посадити або проштовхнути його на місце управителя імператорськими колекціями старовинних монет, певна річ, коли для цього настане слушний час. Це вважалося нормальним, і Петр це схвалював; та хоч йому самому ця посада здавалася нікчемною, його все-таки неприємно вразило, що граф проштовхує вперед свого сина й допомагає йому, а про нього, Петра, не дбає зовсім. Петр не забув про своє давнє рішення, до якого його спонукала смерть безневинного броваря Топінки, – піднятися колись високо, якомога вище, аж до самого підніжжя імператорського трону, щоб узяти в свої руки управління громадськими справами й навести в них лад і справедливість, але усвідомлював, що йому, мабуть, не пощастить здійснити це за одним заходом, як це вдалося біблійному Йосифові, котрий за те, що правильно розтлумачив єгипетському фараонові його сон, відразу й без зволікань був поставлений управителем усієї землі єгипетської. Ах, ні, це не збудеться ніколи; щось подібне, можливо, траплялося хіба що в давнину, але нині, в наш час, до здійснення таких цілей треба наближатись поволі, крок за кроком, і чекати свого шансу. На жаль, ті впливові особи, які метушилися довкола імператорського трону, хоч і явні нікчеми й ні на що не придатні лакузи, нітрохи не дбали про те, щоб дати Петрові таку можливість, і трималися своїх посад, мов воші сорочки, навіть уві сні не думаючи поступитись перед сином убогого алхіміка й дозволити йому здійснити бодай перший із низки запланованих кроків до бажаних висот. Урешті-решт саме граф Гамбаріні усе-таки виявився тим, хто дав Петрові необхідний поштовх і допоміг застосувати свої здібності так, що вони засяяли повним блиском.
На початку червня, коли Петрові вже минуло шістнадцять років, у Празі зібрався великий становий сейм, предметом турбот і метою якого було роздобути гроші для можливої війни з турками. Перед самісіньким відкриттям сейму імператор занедужав і доручив трьом вельми високим можновладцям – головному гофмейстерові, головному канцлерові й головному бургграфові – заступити його й подавати йому докладні реляції про хід і результати засідань сейму. Панове кинулися шукати доброго стиліста, знавця латини, який міг би впоратись із цим завданням, вельми делікатним, бо імператор, витончений гуманіст, не терпів поганої латини, а незграбний стиль міг укинути його як у глибоку меланхолію, так і в лють. З цього приводу зчинилася неймовірна метушня і паніка, кожний, хто досі хвалився своїми винятковими знаннями латини, тікав на провінцію до своїх маєтків або ж лягав у ліжко з нападом лихоманки, отож графові Гамбаріні не коштувало надто великих зусиль проштовхнути на посаду діловода й секретаря свого підопічного Петра; а Петр кинувся виконувати це відповідальне завдання з запалом, властивим його вікові, й виконав з успіхом, що відповідав його талантові; вже через дві години після вручення реляції у височайші руки при дворі всі знали, що імператор, читаючи Петрову доповідну записку, задоволено кивав головою, видаючи при цьому свистячі звуки: «ц-ц–ц».
Далебі, не з кожним трапляється, щоб його похвалив сам вінценосець своїм улюбленим «ц-ц–ц», а з ким це все-таки трапляється, той може себе привітати; Петр так і зробив, з усміхом вислуховуючи легенди про те, що, мовляв, імператорові нетерпеливиться зустрітись з автором чудового рапорту, і він чекає тільки свого одужання, щоб запросити його до себе й особисто з ним познайомитись.
Ця зустріч і справді відбулася, але за зовсім інших обставин, ніж Петр собі уявляв, і таких страшних, що їх, безперечно, підстроїв сам диявол.
Невеличка група дворян, серед них і Петр, якось гуляла в королівських садах за бельведером, над Оленячим ровом, розважаючись спогляданням у ньому зубрів і турів. Петрові на руку спиралася гарненька баронеса з В**, дама пікантна й на все згідлива; Петр упадав коло неї несміливо, зате тим ефектніше, бо її, досвідчену звідницю, приваблювала його недосвідченість у справах флірту й кохання; вона виказувала до нього свою прихильність цілком відверто й безсоромно, притискаючись до його боку і підіймаючи своє усміхнене личко, оздоблене чорною мушкою, і він, вищий за неї на голову, палав, переконаний, що закохався, бо її прихильність лестила його самовпевненості, а самовпевненість розпалювала його хоробрість, отож, споглядаючи гарненьку западинку за крайкою її корсажа, яка вабила його око, він відчував, як у ньому бурхливо й невтримно прибуває сила, що баронеса добре бачила й відповідала йому пристрасним вуркотінням.
У центрі групи вирізнявся якийсь рицар фон Тротцендорф, особа темного походження; ніхто не знав, через що й заради якого титулу його тримають при імператорському дворі, але він, дуелянт, випивака і картяр, з обличчям, посмугованим рубцями, а