Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

вже тільки три слова: не мають ніг. Два ти вже вимовив, тепер залишилося тільки три. Хоч свідчення, складене з окремих, розкиданих слів, не вважається свідченням, але я задовольнюсь ним, бо для мене зараз важливе тільки одне – щоб я міг із чистим сумлінням сказати Джованні: так, він визнав, що королеви не мають ніг, звісно, після нескінченних і гонористих відмов. Так, а тепер ходімо далі. Ці три слова, які тобі ще залишилося домовити, я все-таки хочу почути: не мають ніг. Ну? Не мають…

– Не мають нічого такого, чим вони різнилися б від решти жінок, – закінчив Петр.

– Осел! – закричав граф.

– Я не можу, не можу… я не скажу нічого іншого.

– Ну гаразд, – зітхнув граф і підвівся. Він відчинив двері, однак перед тим, як вийти, обернувся ще раз: – Так, ти осел, але джентльмен, – визнав він. – Бо ти наполягав на своєму й після того, як я висловив власну думку про тебе. Тож перед цим дивом я скидаю капелюха.

– Я не сумнівався, що ви будете такої думки про мене, ваша графська милосте, – відповів Петр.

– Однак ти приречений, – докинув граф і вийшов.

Усе з одного

Через три дні Петра перевели з темниці на першому поверсі до темниці на третьому поверсі вежі, яка за умовами тієї суворої доби вважалася досить комфортабельною, бо там був камін і дерев’яний тапчан з оберемком соломи; і на цьому тапчані, згорбившись і сумно всміхаючись, сидів Петрів батько, пан Янек Кукань із Кукані. Побачивши свого сина, пан Янек підвівся й мовчки обійняв його.

– Таточку, що ви тут робите? – вигукнув Петр. – Що сталося?

– Заспокойся, Петре, не сталося нічого такого, що суперечило б природному ходу речей, – відповів пан Янек. – Сьогодні в мене нещасливий день, і в тебе, на жаль, теж.

В останні роки Петр лише вряди-годи відвідував закіптюжений дім свого батька, і що далі, то рідше – востаннє півроку тому, коли раптово померла його матінка, пані Афра, з’ївши отруйних грибів; він чудово розумів, що, як син, ставиться до батька не найкраще, і його гризло сумління; а що нічого такого за ним не повинно було водитися, адже згідно з пророцтвом інтелігентної богині Лахесіс він мав завжди жити в ідеальному ладі зі своїм сумлінням, то його несумлінне ставлення до батька важким тягарем лежало в нього на душі й гнітило, мов страшний кошмар. Тому ця несподівана зустріч, під час якої пан Янек поставився до нього, як звичайно, з ніжністю і любов’ю, принесла йому явну полегкість.

– Але за що вас посадили, таточку? – наполягав Петр. – Невже через мене?

– Тільки почасти, Петре, тільки почасти, і це сталося єдино з моєї вини й необережності. Але тепер, по суті, йдеться навіть не про тебе і твій злощасний поєдинок, а про мій Філософський камінь.

І, всівшись на тапчані, він розповів здивованому синові, що його невтомна праця над Великим творінням, якій він разом з братом Августином присвятив майже стільки років, скільки Петр уже живе на світі, увінчалася цілковитим успіхом: Філософський камінь народився і дозрів до повної досконалості й краси, і засвідчив свої можливості й силу дії, дозволивши панові Янеку зробити першу пробу, тобто обернути грубе олово на червоне, щире золото, так що після передчасної смерті брата Августина, якого занапастили надмірна радість і хвилювання, він, пан Янек Кукань, став єдиним власником і володарем Великого магістеріума і містеріума, що майже те саме, що бути найбагатшою і наймогутнішою людиною в світі.

– О Боже, – зітхнув Петр. – За такої ситуації вам іще хочеться жартувати?

– Я не жартую, – серйозно заперечив пан Янек.

І повів далі свою розповідь. Коли багаторічні досліди нарешті було завершено і Філософський камінь лежав перед ним, карміново-червоний й осяйний, його на мить пойняло розчарування, бо після стількох років невсипущості, праці й зусиль, після досягнення кінцевої мети йому треба було вирішити проблему, як скористатись цим відкриттям і при цьому зберегти в таємниці його існування: чверть фунта Філософського каменя, яку він тримав у руці, – це щось незмірно величезне й при цьому таке небезпечне, що було б злочином віддати його в руки невтаємничених; Боже й сатанинське начала зливаються в ньому і творять неподільне ціле, і це природно, бо в кінцевому підсумку Філософський камінь – не що інше, як матеріалізація принципу «Все з одного», матерія і сила, тіло і дух, а отже, добро і зло.

– Ну гаразд, – зітхнув Петр. – Але що було далі?

– На порозі старості, – вів далі пан Янек, – я зрікся фантастичних уявлень своєї юності, що, здобувши Філософський камінь, оточу себе розкішшю, достатком та вигодами й присвячу весь свій час виключно дальшому дослідженню філософських проблем, бо, не зробивши цього, я відразу збудив би підозру в можновладців і вони спробували б вирвати у мене мою таємницю. Мій обов’язок, навпаки, полягав у тому, щоб ніхто не міг здогадатися про багатство, яке я ховаю під своїм дахом.

– Ах, таточку, – похитав головою Петр. – Навіщо ви, власне, все це робили?

– Ішлося про підтвердження певних філософських принципів і про відправний пункт для дальшого дослідження, – відповів пан Янек. – Ішлося про перетворення однієї матерії в іншу, а той факт, що цією іншою матерією виявилося золото, – факт другорядний: якби Філософський камінь обертав золото на грубе олово, з філософічного погляду він мав би таку саму цінність. Я це врахував і заховав свій Філософський камінь у безпечне місце, де його ніхто ніколи не знайде, і зі спокійною душею знову заходився варити свої водиці та помади, щоб знову наповнити грішми свою скарбничку, бо я заборгував