Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

– А навіщо? – запитав Петр.

Це запитання, хоч воно було просте й діловите, здивувало мажордома.

– Я вже сказав, молодий паничу, що це гра, основне правило якої – якнайдовше утримати м’ячик в повітрі. Грайте на здоров’я, а Йоганн буде вам допомагати й приносити м’ячики. Йоганне, стежте за молодими паничами.

Він уклонився і пішов.

– Ну й нудота, – сказав Петр по-чеському Джованні. – І тобі хочеться грати в таке казна-що?

Джованні, бліде личко якого було позначене виразом тихого смирення, хоч і не второпав жодного Петрового слова, але твердо зрозумів, що в них ішлося про його незгоду з характером вільної розваги, яку їм тут нав’язали. Він відповів милозвучною мовою, наївно гадаючи, що це латина, хоч насправді вона була ближча до мови Боккаччо, ніж Ціцерона:

– Мусимо, а то слуга розкаже падре, і падре розірве нас обох на шматки, розумієш?

Великим і вказівним пальцями він узяв один із м’ячиків і делікатно перекинув його через сітку Петрові, Петр спіймав його і повернув Джованні, відбив і одержав, одержав і відбив; так пристойно вони перекидалися й перекидалися, а коли м’ячик відлітав убік, Йоганн, увічливий худий молодик з довгими чорними бурцями, але гладенько поголений, біг по нього і з поклоном приносив гравцям на срібній таці.

Хвилин через п’ять-десять Петрові ця забава так набридла, і він з такою силою послав м’ячика, що той відлетів крізь крони голих дерев аж кудись до оранжереї, а коли лакей, вірний своєму обов’язку, самовіддано кинувся його шукати, Петр перестрибнув через сітку й підхопив Джованні під пахву.

– А тепер даємо драла, – коротко наказав він і мерщій потяг Джованні, приголомшеного таким поворотом справи, за глодовий живопліт, а звідти – до русла пересохлого струмка.

– Петре, не дурій, це заборонено робити, що скаже Йоганн, коли повернеться? – пручався Джованні, розчервонілий від збудження й уражений до глибини душі, бо ще ніколи в житті він не вчинив нічого такого, що суперечило б волі батька. – Це ж особистий footman[11] падре, свинюка із свинюк, він усе падре донесе і ще додасть від себе. Ні, Петре, нам з тобою дадуть такого прочухана, якого ще світ не бачив!

Але Петр не зважав: він мчав уперед. А Джованні – разом з ним, бо не зміг устояти перед його наполегливістю й за хвилину навіть відчув не відоме досі блаженство – привілей героїв і авантурників. «Що ж, – майнуло в його світлій голівці, – я тут ні при чому, це була Петрова ідея, а що мені робити, якщо він старший і сильніший, ніж я?»

Вони підлізли попід ґратками, що закривали діру в мурі, крізь яку струмок, поки там дзюрчала вода, вливався у парк, а звідти смердючою боковою вуличкою, що виходила на Влаську вулицю, подалися на головний Малостранський майдан, де довкола чорного помосту, на якому, склавши на грудях мускулясті руки, біля плахи стояв кат у чорному, з червоним каптуром на голові й чекав на засудженого до страти, а потім до Гандліржського плацика, приблизно туди, де тепер стоїть Вальдштейнський палац і де Петр провів найприємніші хвилини свого дитинства.

– А що ти скажеш падре, коли він почне нас сварити? – запитав своєю італінізованою латиною Джованні, знову пойнятий страхом, бо досі ще ніколи в житті не ходив по місту пішки й без супроводу дорослих. Його все жахало – кат, стратенець, якого привезли в бідці, прив’язаного до лави, напівголого, зі слідами катувань на тілі, жебраки, що, мов жалюгідні купи смердючого дрантя, корчилися на землі й золотушними руками хапали гарно вбраних паничів, благаючи милостиню; брудні кабани, що рохкаючи, рили п’ятачками розм’яклу землю, криваве ремесло цирульника, який перед своїм закладом виривав пацієнтові, що вив від болю, хворого зуба; повії, які виставили у розчинених вікнах підвальних кімнат свої оголені груди; вояки, сторожі і євреї в чорних лапсердаках з жовтим кружалом. Його бліде личко знову набрало звичного виразу вдаваної байдужості, але він хоробро крокував на своїх тонких ніжках, узутих у шпичасті черевики з білої шкіри, лякливо притиснувшись до свого сильнішого й хоробрішого товариша, і скоса поглядав на цей дивний світ, який відкривався перед ним, і схиляв голову на плече своєму захисникові Петрові.

– Я не знаю, що скажу твоєму падре, – відповів Петр тією самою мовою. Він був такий кмітливий і володів таким тонким слухом, що кількох слів, почутих від Джованні, цілком вистачило для того, щоб пристосувати свою латину, перейняту від єзуїтів, до його італійської вимови. – Але нехай він побачить, що я не з тих, хто дозволяє себе buzerare.

– А що воно таке – buzerare? – запитав Джованні.

– Мучити, докучати, примушувати робити те, що мені не хочеться, – пояснив Петр.

– А як зрозуміти те, що ти сказав недавно: «А тепер даємо драла?»

– «Тікаймо», – відповів Петр. – Узяти ноги на плечі й накивати п’ятами, розумієш, намастити салом п’яти і звіятись!

Він поворушив пальцями, імітуючи швидкий біг ніг. Джованні зрозумів.

– А чому б нам не подивитись на страту? – запитав він.

– Тому, що я цього не люблю, – відповів Петр. Але, побачивши, як по обличчю Джованні промайнула тінь, – поза всяким сумнівом, це означало, що в очах свого молодшого друга він виглядає боягузом, – швидко додав: – Відтинання голови – це нецікаво. От коли з когось здиратимуть шкіру, тоді подивимось, це чогось варте.

Хоч «відтинання голови – це нецікаво», однак усі, хто мав ноги, поспішав на головний майдан, і через те на Гандліржському