Королеви не мають ніг - Володимир Нефф

Тут утрутилася пані Афра, схвильовано запевняючи графа, що Петр – хлопець побожний і взірцево пильнує обов’язок, який на нас покладає наша свята віра, однак усемогутній пан граф, на гарному, тонкому обличчі якого відбилася утома й нудьга, підвівся на знак того, що більше вже нічого не бажає слухати.

– Що ж, спробуємо, – сказав він. – На саму тільки думку, що знов довелося б оголосити конкурс, мені робиться зле.

Так почався новий етап у Петровому житті.

У вчених книгах, де алхіміки описали свої дії, вперто підкреслюється та обставина, що винайдення Філософського каменя має сенс не тільки практичний, але – головним чином і передусім – духовний, або спіритуалістичний сенс, тобто в даному разі мова йде не тільки про перетворення простих металів у метали благородні, але також і про зміцнення погляду на світ, який спирається на основний догмат, що «все походить з одного», тобто що всяка матерія – мертва і жива – походить з однієї і тієї самої основної праматерії; винайдення Філософського каменя веде також до метаморфози людини, яка займається Великим творінням: від природи ниций і грішний, як і всі люди, алхімік у тому неймовірному випробуванні терпеливості, що йому він мусить постійно піддавати себе під час праці, поволі позбувається своїх схильностей і захоплень, свого егоїзму, заздрості та інших мерзот. Нечиста посудина скверни, чим він був напочатку, з плином років стає кришталевим келихом покірності, самозречення та інших мирських чеснот; таким чином, хибна загальна думка, ніби надлюдські алхімікові зусилля рухає тільки і тільки бажання розбагатіти, бо в тих рідкісних випадках, коли Велике творіння вдасться йому якнайкраще, він стане таким морально досконалим, що все золото світу для нього вже не матиме вартості.

Той факт, що це часто повторюване твердження адептів філософічної, або герметичної науки цілком справедливе, пан Янек Кукань із Кукані довів вельми переконливо, навіть коли пані Афра завдала йому удару нижче пояса, без його відома вирвавши із сфери його впливу та влади єдиного улюбленого сина, чому він аж ніяк не міг опертися, бо був обтяжений матеріальною залежністю від придворних кіл, де граф Гамбаріні займав вельми значне становище; так от, коли він довідався, що Петр піде з його дому до чужоземного авантурника, за плечима в нього вже було півжиття праці над Великим творінням, яке внутрішньо так ушляхетнило його, що, замість обуритись і вчинити щось нерозважне, він тільки задумливо усміхнувся, погладив Петрове темне волосся, підстрижене під пажа, і сказав:

– Іди з Богом, сину, і згадуй іноді про ці добрі й приємні хвилини, які ми провели з тобою разом, і нехай тобі всміхнеться щастя. Я теж з радістю і вдячністю згадуватиму той благословенний час, коли мені судилося стежити за твоїм зростанням.

Хоча Петр й уявлення не мав, про які добрі й приємні хвилини, проведені разом, згадує батько, але цей прояв великодушного смирення, забарвлений смутком, так його зворушив, що сльози ринули йому з очей, чорних, широко розставлених очей дванадцятирічного архангела Михаїла.

– Я згадуватиму, таточку, – пообіцяв він, – хоч мені й трохи соромно за те, що я дратував вас під час ваших уроків.

– Пусте, Петре, пусте, – махнув рукою пан Янек, усе ще сумно всміхаючись. – Можливо, колись ти зміниш свої погляди й зрозумієш, що на світі немає нічого вищого за філософічну науку. Хоч би як там було, пам’ятай: поки я живий, двері мого дому для тебе завжди відчинені.

Петр зібрав своє манаття й перебрався до графського палацу під Петршином; однак – така вже була іронія долі – ще того самого дня він трохи не скористався батьковою великодушністю й не повернувся до завжди відчиненого для нього дому.

Малий Джованні, графський син, ясноволосе хлопченя, тендітне, як батько, з блідими, м’якенькими щічками і голубими, як незабудки, очима, в свої десять років виглядав на вісім. Поява Петра, войовничого ангела, так настрахала його й привела до такої розгубленості, що він захистився від нього, вдавши із себе байдужого, й дивився кудись у простір, немовби новий компаньйон нітрохи його не цікавив. Справді-бо, дивно, що цей тендітний блондин був італієць, тим часом як смуглявий Петр з його чорними палкими очима не мав ні краплі іншої, не середньоєвропейської крові, але в природи є свої примхи, і з ними нічого не можна вдіяти, тільки взяти до відома.

– Джованні – слабенький, а світ – сильний, – сказав граф Гамбаріні, знайомлячи обох хлопців, – через те я надаю великого значення вправам у спритності й силі, фехтуванню, їзді верхи і так далі. А що мені особисто дуже заважає незнання тутешньої мови, я хочу, Петре, щоб ти розмовляв з Джованні, наскільки це можливо, виключно по-чеському і якнайшвидше навчив його своєї рідної мови. А тепер ідіть, тепер година вільних забав.

Німець-мажордом у чорному, а лакей у червоному, який ніс полотняну торбинку, дві дерев’яні битки і срібну тацю під пахвою, провели обох хлопчаків до парку в французькому стилі, розбитого між заднім крилом палацу й оранжереєю, що замикала систему уступчастих, з’єднаних широкими сходами терас, прикрашених статуями і квітниками, тієї холодної пори року ще вкритими глицею. Звідти, обережно ступаючи по дерев’яному містку, що з’єднував береги пересохлого струмка, вони перейшли на невеликий, посиланий піском простір, обгороджений глодовим живоплотом і розділений на дві частини сіткою, натягненою посередині. Лакей висипав усе, що було в торбині, – як виявилося, там лежали ідеально круглі, обтягнені шкірою м’ячики яскравого забарвлення, – і, вклонившись, вручив Джованні й Петру по битці.

– Що це таке? – запитав Петр.

– Це, молодий паничу, класична гра, про яку згадував ще великий Гомер, – повчав його мажордом. – Називається вона paume, це французьке слово, й означає воно «долоня», бо раніше м’ячики відбивали долонею. Нині, завдяки