Оповідання про славне Військо Запорозьке низове - Адріан Феофанович Кащенко
Всі запорожці вставали завжди до схід сонця і йшли на річку вмиватися або купатися. Купалися запорожці не тільки влітку, а й восени, а хто — так і всю зиму. Коли всі знову сходилися до куренів, кухарі становили по столах вагани, повні гарячої соломахи (житнє борошно, зварене з водою й засмажене олією), і запорожці, помолившись Богу, сідали до столу та, витягши з халяви чобота або з-за пояса всяк свою ложку, снідали.
Після сніданку всяк брався до свого діла: хто латав свою одежу або правив чобота, а хто йшов до Дніпра прати свою сорочку. А сорочка у козака була одна: випере її у річці, обсушить на сонці та й надіває знову. Інші козаки поралися біля своєї зброї або лагодили військові човни. А чимало було й таких, що, побравши з військового косяка своїх коней, виїздили за січові окопи на герць. Найбільше охоча до герців була січова молодь. Молоді козаки виробляли на конях всякі вигадки: розігнавши коня, ставали ногами на кульбаку, підкидали догори шапку і влучали в неї кулею з рушниці; перестрибували кіньми рівчаки й тини; вибігали кіньми на крутобокі могили і таке інше, а далі заводилися один з одним рубатися шаблями «до першої крові».
Дивитися на герці виходили з Січі мало не всі вільні козаки, і як тільки забачать, було, в одного з тих, що билися на герці, кров, то зараз тих бійців розводили, щоб часом у запалі вони один одного не повбивали.
Тут же за січовими окопами часто бувала боротьба поміж запорожцями, а часом і кулачки — курінь на курінь.
У всякого статечного запорожця був джура. Після всякого татарського наскоку на Україну по селах та містах лишалися тисячі посиротілих дітей. Виганяючи татар з України, запорожці, жаліючи сиріт, брали чимало хлопців з собою на Січ і оддавали годуватись до курінних кабиць. Допомагаючи там кухарям, хлопці-приймаки за кілька літ навчалися всіх запорозьких звичаїв, переслухували од захожих кобзарів всі думи та пісні і ставали навіть
свідомими у минулому України та Війська Запорозького. Коли такому хлопцеві минало років 12—14, той запорожець, що привіз його з України, робив його своїм джурою. Джура чистив своєму названому батькові зброю, ходив біля його коня, їздив разом з ним у походи, приносив під час бою пити й таке інше. Пробу-ваючи зі своїми названими батьками у степах та походах серед небезпеки, джури часто ставали батькам у великій пригоді, а, діждавши парубочих літ, робилися найзавзятішими запорозькими козаками.
Під час запорозьких герців Фелон з Покровської Січової джури теж вибігали за січові
церкви окопи і, дивлячись на козаків,
починали й собі боротися та виробляти всякі витівки, набуваючи собі хисту та завзяття.
Так протягався на Січі час до півдня, у південь же на січовій башті палили з гармати, і все товариство поспішалося мерщій до куренів; а там уже на столах парували кілька десятків ваганів з тетерею, що варилася з пшона або житнього борошна на квасі. Біля столу курінному отаманові завжди було місце кінець столу, на покуті — під образами, і коли все товариство збиралося і ставало навкруг столу, отаман голосно читав «Отченаш», і тільки після того всі сідали на ослонах до столу.
Військова старшина: кошовий отаман, суддя, писар і осавул обідали й спали по тих самих куренях, до яких були приписані товаришами, і сідали поруч курінного отамана. Тільки уже за часів Нової Січі, у XVIII віці, запорозька старшина почала будувати со
бі у Січі окремі хати біля паланки.
Після тетері кухарі й їх помічники здебільшого виносили на стяблях (дошки з трохи видовбаною серединою, щоб не збігала на стіл юшка) варену або печену рибу і становили по столах. Не бракувало у запорожців на столах і трунків (напоїв). Була тут і горілка, й мед, і пиво, й брага. Все те ставилося до столу у кінвах (невеликі відра) з навішаними на них коряками, або михайлика-ми. Всяк набирав собі з відра михайликом чого хотів і запивав їжу.
Опріч тетері, соло.махи та риби, запорожці вживали ще галушки, юшку од звареної риби, куліш з салом або з олією, а іноді, хоч і не часто, їли баранину, дичину й інше. Все те варилося й пеклося кухарями на кабицях, що містилися у сінях всякого куреня.
Після обіду дехто з козаків лягав де-небудь у холодку спати, інші вилежувалися понад берегом Дніпра, інші ж, закликавши до свого гурту кобзаря, слухали пісень та дум, розповідаючи один одному у ті хвилини, коли кобзар відпочивав, про пригоди з свого життя.
Надвечір подавалася вечеря — здебільшого гречані галушки з часником або юшка з риби, а після вечері, хто не спав удень, лягав спати, хто ж спав — збиралися на січовому майдані або над Дніпром та співали гуртом пісень, аж поки зовсім погасне вечірня зоря, а часом вигравали на сопілках, скрипках, кобзах, басах та басолях, вибивали ще й на бубнах, охочі ж до танців під ті музики танцювали гопака.
Так минав на Січі час, поки запорожцям не ставало нудно без праці, тоді вони йшли до довбиша і наказували йому йти на майдан та бити у котли, а після того, коли, зачувши котли, на майдан збиралося все товариство і виходила старшина, козаки питали кошового:
— А що, батьку, чи не час нам уже знову пошарпати турецькі городи? Може, Бог допоможе нам хоч мало-мало визволити з неволі братів наших?
Якщо рада одностайно рішала йти Війську Запорозькому у похід, то, все життя січове відразу одмінялося. У Великому Лузі цюкали сокири та тріщали дерева, а берегом біля Січі у котлах кипів дьоготь, вкриваючи й річку, й Січ пахучим димом... То Військо Запорозьке лагодило до походу військові чайки та конопатило їх. Тоді вже у Січі неможливо було побачити, щоб хто-небудь пиячив. Кошовий отаман, коли б здибав такого гулящого, то добре одчухрав би чубуком своєї люльки або тим, що трапилося б у руці, а коли б той ще сперечався або змагався, то й до гармати звелів би прикути неслуха без сорочки, щоб погодував своїм тілом комарів.
У XVI та XVII віках мало хто з запорожців доживав до старості — всі полягали в боях або гинули під час походів, коли ж траплялися такі, що їх минала ворожа куля й
