Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний
Щойно «фольксваген» вкотився у двір, до машини метнулася невиразна постать. Пат різко загальмувала, відчинила дверцята, доброзичливо гукнула:
— Хелло, Нік!
— Вітаю, міс Патриція! — радісно відгукнулася, постать.
— Сьогодні, мабуть, я вже не поїду, але все може статися. Подивися, Нік, на цю мою залізяку.
— Все буде о’кей, міс Патриція!
— Як там твоя донечка, Нік, співає?
— Вона співає і танцює, міс Патриція!
— Цього можна було сподіватися. Познайомся, Нік, це містер Лукас. Коли ти стежиш за баскетболом, то повинен його знати Безслідний Лукас — чув?
— О, міс Патриція! Як не чути? Коли ви це кажете, то я не міг не чути!
Лукас виповзав з «фольксвагена», як обпльований. Коли б не Пат, не її очі й уста, він би не втримався тут і хвилини. А що ж очікувало його далі?
Помешкання родини Хігані в займало дванадцятий поверх. Може, це був і не дванадцятий, а тринадцятий, але забобонні багатії на всяк випадок усунули небажане число з переліку поверхів свого будинку, мабуть, щоб збити з пуття нечисту силу.
Швейцара біля під’їзду, як на П’ятій авеню в Нью-Йорку, не було, зате в просторому прохолодному холі будинку, за довгою і високою, мов барикада, конторкою стовбичили два крутоплечі, схожі на перевдягнених у лівреї гангстерів, охоронці і, тримаючи руки під конторкою (не інакше — мали там автомати), гострооко вдивлялися на двері. Настороженість миттю змінилася підлесливістю, щойно вони впізнали Пат, один з них висмикнув руки з-під конторки, метнувся до ліфтів, натиснув кнопку одного з них, низько вклонився перед дівчиною і її супутником.
— Хелло, Род! — кивнула йому Пат. — Як ви тут? Все гаразд?
— Все о’кей, міс Пат! — проклекотів Род. — Все якнайкраще!
— Тебе не шокує вся ця буржуазність? — поспитала Пат Лукаса в ліфті. — Мене саму просто нудить од цього, але доводиться іноді грати в цьому паршивому оркестрику, хоч як фальшиво звучать тут інструменти.
— Я не звик втручатися в чуже життя, — скромно відмовив Лукас. — Для цього, мабуть, треба мати якесь особливе право. А яке в мене право?
— Але ти, здається, маєш намір втрутитися в життя всього людства, як усі божевільні винахідники?
— Те, цро що я думаю, повинне базуватися на абсолютній добровільності. Ніякого примусу! Хто хоче бути розумним, хай стає ним. Хто хоче залишатися дурнем — будь ласка, залишайся!
— Розум — це привілей, а за привілеї люди готові навіть вбивати одне одного. Хіба ти цього не знаєш? Сьогодні, коли немає змоги здобути розум тому, хто його не має, люди б’ються за те, щоб хоч називатися розумними, — як наслідок: безліч фальшивих вчених, діячів літератури й мистецтва, політиків, усіляких спеціалістів без спеціальності. А що ж станеться, коли справді розум можна буде здобувати для кожного так само просто, як купувати кока-колу? Світ перевернеться догори дном! Різанина буде така, перед якою побліднуть усі війни! Ти над цим подумав?
— Моя справа — технічна ідея, — безжурно мовив Лукас, і техніка врятувала його від подальшої розмови, що складалася зовсім не на його користь; ліфт зупинився, вони вийшли на вимощений чи то бордовим пластиком, чи то якимсь каменем майданчик і опинилися перед високими різьбленими дверима з дерева такого самого кольору, як і майданчик.
— Двері моя мамуня Беренікс привезла з Тайваню, — шукаючи в торбинці ключі, пояснила Пат, — цей камінь у нас під ногами — теж звідти.
Вона відчинила двері, впустила поперед себе Лукаса, і він майже втонув у товстелезному китайському килимі, який вистеляв увесь передпокій, заставлений химерними світильниками у вигляді пагод і маяків, столиками, стільчиками, бронзовими і червоно-лаковими вазами — все китайське чи японське, але, з усього видно, східне.
— Американського в цій квартирі — тільки низькі стелі, холодильники і кухонне обладнання та ще кіт Маккарті, — поштовхуючи Лукаса поперед себе, сміялася Пат. — Я ж казала тобі, що в моєї мамуні китайський синдром. Так, як у тебе синдром розуму, чи я там знаю! Вдома в нас, звичайно ж, нікого. Мій братик Стів у тенісному таборі Кармел-Веллі для багатих дітей. Мама Беренікс на одному з міжнародних жіночих симпозіумів, вона вічно на цих симпозіумах і тільки на міжнародних. Містер Хіган зайнятий своїм бізнесом. Тільки наш Маккарті вдома і повинен нас привітати. Ма-ак! Де ти?
З глибини кімнат із гучним мурчанням посунула на Пат величезна чотиринога істота в густій рудій шерсті, з поставленим сторчма товстим, як стовп, хвостом. Кіт потерся об ногу Пат, замурчав ще голосніше, тоді з хижою ненавистю глянув на Лукаса.
— Помічаєш, скільки злості в нашому Маккарті? — засміялася Пат. — Він нічим не поступається своєму горезвісному тезці. Мак, ти линяєш, мов старий півень! Фу, як не соромно! Досить цих ніжностей, будь мужчиною!
Лукас був забутий. Він роззирався по величезній безладній квартирі, яка нагадувала музей східного мистецтва, але нічим не була схожа на людське житло, хіба що низькими стелями, як у сучасних стандартних будинках. Щоправда, кімнати надолужували нестачу висоти своєю площею, всі були просторіші за баскетбольні майданчики.
— У вас що — ніяких помічників? — Лукас мало не вимовив «слуг», але вчасно підшукав лагідніше слово. — Хіба й багаті люди живуть, як середній клас?
— А що таке середній клас? — відігнавши нарешті від себе кота, впала у широке біле крісло Пат, показавши Лукасові на таке саме крісло по той бік квадратного столика з чорного дерева. — Він теж ділиться на класи: нижчий, власне, середній і вищий середній. Ну, то ось. Містер Хіган належить до вищого середнього класу американців. Але ж середнього! Тому тут — нічого зайвого. Суцільний демократизм.
— Тоді що ж таке вищий клас? — здивувався Лукас.
— Фамілії! Клани! Імена! Ти чув коли-небудь ці імена? Рокфеллери, морганн, меллони, дюпони, вандербільдти, форди, маккорміки… Їх не так багато. Кілька десятків. Ми — молода нація, у нас — ніяких традицій, тому ми вхопилися за цю традицію: імена перших мільйонерів — і тепер тримаємося за неї зубами. Все, що після тих перших, — це
