Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

не те. Дріб’язок. Коли навіть багатші, розумніші, безжальніші, цинічніші, — не важить, їм судилася безіменність. Хай вдовольняються тим, що здобули, але більшого — зась! Ні національної слави, ні становища в суспільстві, ні стилю життя — нічого! Тому я й кажу, що це — всього-на-всього середній клас Із трохи більшим достатком, ніж у звичайного середнього класу, тобто в стопроцентних американців. Не подумай, що в мене ностальгія за славою і невдоволеність життям через те, що мої предки не мають змоги прорватися у вищі сфери. Коли хочеш знати, то єдина моя мрія, найпалкіше бажання — знайти колись таку бомбу, щоб я могла підкласти її під усе це смердюче суспільство, яке з’їдає само себе, і висадити його в повітря, пустити димом і прахом! Я навіть в університеті вчуся не для того, щоб вдовольнити пиху моїх багатих батьків, а щоб спробувати знайти якийсь вихід з безвиході, зачерпнути мудрості у великих синів Америки, які віддали своє життя за те, щоб вона була славою, а не ганьбою людства. Ти казав, що не читав Фолкнера. А я тепер, провчившись чотири роки в університеті і відвідуючи весь цей час семінари професора Кастанеда, могла б розповісти тобі про цього письменника, про його романи, про його життя і смерть таке, чого не знає і ніколи не знатиме ні стопроцентний американець, ні кандидат у ці стопроцентні. Може, колись я й розповім тобі про це. А сьогодні скажу ще таке: в університеті я вчуся, звичайно ж, за гроші містера Хігана, мого рідного батечка. Але я не захотіла брати ці гроші тільки тому, що я донечка містера Хігана, тому наполягла, щоб ми уклали угоду. Містер Хіган, тобто мій рідний батько, сплачує вартість мого навчання в університеті, а я, із свого боку, зобов’язуюсь сплатити йому всі видатки після того, як закінчу свою освіту і стану самостійно працювати. Ясна річ, ти можеш сказати: знайшла чим хвалитися, петі-буржуа! Мовляв, я заробляю право на своє навчання власними руками, а ти береш у борг у свого рідного батька, не дуже дбаючи про те, доведеться сплачувати цей борг чи, може, й не доведеться. Але ти ще мене зовсім не знаєш, Лукас!

— Справді, я тебе зовсім не знаю, — сказав він. — Але…

— Але? — вона подалася до нього всім своїм гнучким, неповторним тілом через широкий столик з чорного, як безнадія, дерева, однак тої самої миті в передпокої задзвеніли мідні гонги, і Пат ненависно тупнула ногою.

— Тут навіть електричний дзвінок стилізований під китайський гонг! Мабуть, прибула мама Беренікс!

Дзвонила справді місіс Беренікс, і майже синхронно з нею з’явився і сам господар дому містер Хіган. Від матері Пат успадкувала гнучкість тіла і жвавість помислів, батько подарував їй зовнішність: зріст, колір волосся і шкіри, тембр голосу, вміння дивитися, не дивлячись, висловлювати ставлення, не мовлячи й слова. Але врода Пат була цілком неповторна, ні в кого не запозичена, ні від кого не успадкована. Як на Лукаса, то це вже була й не врода, а якесь ніби загадкове явище природи, мутації, може, й неземного, а космічного походження, витвір вищих сил, які людству ще належить розгадати.

До Лукаса батьки Пат поставилися з ненастирливою уважністю, місіс Беренікс, ніби давньому знайомому, стала розповідати про свої подорожі до Азії й Африки і допитуватися, чи він теж любить подорожувати. Містер Хіган приніс тим часом лід і напої, але довідався, що їхній гість не п’є нічого, крім води та хіба що кока-коли, відверто занудьгував і викликався негайно показати Лукасові свою колекцію «ролс-ройсів».

— Гараж під будинком, нам варто лише сісти в спеціальний ліфт, — пояснив він, вловивши запитливий погляд, який Лукас кинув на Пат. — Я арендую кілька боксів, бо мої машини мають справжню музейну цінність. Найкоштовніший екземпляр — «ролс-ройс», який належав королеві Англії Георгу VI. Десять років тому я заплатив на аукціоні вісім тисяч доларів. Сьогодні мені дають сорок тисяч, але я не хочу й слухати!

— Ми теж не хочемо цього слухати! — урвала його Пат. — І приїхали зовсім не для того, щоб оглядати твою нікчемну колекцію старого залізяччя!

— Па-ат, — докірливо промовила місіс Беренікс.

— Не важить, — добродушно усміхнувся містер Хіган. — Я із своїми експонатами справді буваю набридливий. Але, мої дорогі гості, я хочу запросити вас на вечерю до яхт-клубу і вже подзвонив туди, однак…

Він безсило розвів руками, мовляв, зробив усе залежне від нього, але тепер безсилий.

— Що ти маєш на увазі? — спитала Пат.

— Ти ж знаєш: яхт-клуб має свої вимоги. Це закритий клуб. Відповідний одяг і все таке інше.

Лукас зиркнув на свої не дуже нові кросівки, потерті джинси, легку спортивну сорочку. Одяг не для мільйонерських клубів. Пат, очевидно, має тут щось у гардеробі, їй простіше, а для нього — це справді проблема.

— Ти хотів, щоб Лукас вирядився в смокінг, а я в плаття з Парижа? — з викликом поглянула на батька Пат.

— Ну, коли не смокінг, то принаймні якийсь блейзер і галстук, — спробував відступати містер Хіган.

— Можеш послати в свій яхт-клуб один із своїх блейзерів, додавши і один із своїх ста двадцяти галстуків, а ми обійдемося без вишуканої вечері.

— Ну, Пат, навіщо ти так? — втрутилася місіс Беренікс. — Нам справді треба поїхати повечеряти. А коли Лукас не має нічого проти, то можна для нього підібрати один з нових блейзерів містера Хігана, ну, і все потрібне.

Лукасові підійшов якийсь білий кітель з позолоченими ґудзиками, уніформа саме для такого закладу, як яхт-клуб, хоч Пат всю дорогу й глузувала з цього блазенського вбрання.

На Пат було так зване плаття для коктейлів. Сяк-так зшитий докупи шматок лискучої темно-вогнистої матерії на двох вузюсіньких шлейках — все якраз для того, щоб оголити худенькі легкі плечі Пат, показати її стрункі міцні ноги і туго напнутися в тих місцях, де зухвало стирчали незахищені дівочі груди. І тоді як Лукас обливався потом і не міг зворухнутися, закутий у цупкий псевдоморський кітель з чужого плеча, Пат у своїй вогненній шматині почувалася вільно, мов легенька хмаринка в небі.

Вони їхали величезним «Лінкольном» містера Хігана, знову гуцали по тих