Безслідний Лукас - Павло Архипович Загребельний

— Я вчуся зовсім не для того, щоб працювати, — зітхнула Роуз.

— А навіщо ж ти вчишся?

— Ну, я не знаю. Може, щоб знайти собі хлопця.

— І що далі? Ти з ним одружишся? Ти б могла вийти заміж за Лукаса?

— Я не можу цього сказати. Він такий великий. З ним, мабуть, надто багато клопоту. А навіщо це мені?

— Ти бачиш? — наливаючи Лукасу каву, зневажливо роздула ніздрі Пат. — Вона нічого не хоче! Яка щаслива істота! Ти міг би це прокоментувати, виходячи із свого нелегкого життєвого досвіду?

— Ну, — Лукас розгубився від несподіваного натиску Пат. — Коли вона хоче спати… Взагалі, коли людині чогось хочеться, то… В цьому, як мені здається, якраз і полягає головний принцип американської демократії…

Пат кинула на нього погляд майже презирливий.

— Ти якийсь загальмований. Де штепсель, щоб тебе ввіткнути в розетку? Рбуз може спати! Дідусь відписав їй третину свого маєтку, який він заробив на якійсь рибці. На якій рибці твій дідусь заробив триста мільйонів, Роуз?

— Я забула, як вона зветься, — позіхнула Роуз. — Він упіймав її в Атлантиці, вкинув у залізничну цистерну з водою, перевіз до Сан-Франціско залізницею і вкинув ту рибку чи, може, дві або й кілька, в Пацифік. Рибці Пацифік сподобався, вона розплодилася і принесла моєму дідусеві статок.

— А хіба належить комусь риба, яка плаває в океані? — здивувався Лукас.

— Ти бачила таку наївність, Роуз? — засміялася Пат. — Він і досі вважає, що живе в неконтрольованій Європі, як його далекі предки. Ти могла б його просвітити?

— Риба в океані справді нікому не належить, — терпляче пояснила Роуз. — Але тут ішлося про рибу, яку привіз мій дідусь з Атлантичного океану і вкинув у Пацифік. І він не просто вкинув її. Він знав, де вона розплодиться і де її найлегше буде ловити. Тому він забезпечив свої права, поставивши умову, що повинен мати якусь там частку — чи я знаю, яку саме? — від виловленої рибки цього гатунку. Дідусь уже вмер, але частка належить йому й далі..

— А ти спиш, і тобі сняться нові й нові мільйони! — кольнула її Пат.

— Ах, Пат, яке це має значення!

Майбутньому безробітному фізикові страшенно цікаво було це слухати. Лукас досі ще не міг спокійно згадувати того нападу, якого зазнав у студентській їдальні з боку страшного Хантера, що хотів купити його розум, його душу і його надії, поводився нахабно, нелюдськи, спекулюючи на безвиході і самого Лукаса і його роду.

Його рід. Ясна річ, Лукас не міг сказати, що живе на землі Америки вже он скільки років, але ж його предки були тут від самих початків історії цієї держави, пролили кров за неї, за її торжество і незалежність. Чи ж відплатилася ця кров! Ще з школи, а тоді в коледжі, в університеті, повсюди й завжди Лукас незмінно наштовхувався на непробивний мур, який звався білі, англосакси, протестанти. Він був білий, але не англосакс, не протестант, а католик, і це автоматично відкидало його в світ неповноцінний, кольорових або просто невизначених громадян цієї дивної держави, яка знесла над усім світом світильник статуї Свободи, а сама не могла випручатися з мертвих стисків найжахливішого середньовіччя.

Ще в школі, а тоді в коледжі, коли Лукас пробував згадувати про свого предка, який разом з генералом Костюшко воював за незалежність майбутніх Сполучених Штатів Америки від зажерливої Британської корони, він з подивом відзначав холодне знизування плечима, нерозуміння. Саратога? Якісь слов’яни дали Америці незалежність? Але про що мова? Ніякої Саратоги в ілюстрованій історії Америки немає! Там є Бостонське чаєпиття, є мінітмен, битва в Лексінгтоні та Б анкер Хілл, похід на Делавер, і Прінстон, і Веллі Фордж, але Саратоги ви не знайдете ніколи, і Лукас після всіх безнадійних спроб довести значення своїх предків для розвитку американської демократії вимушений був махнути рукою і попросту капітулювати.

Пат лише зрідка Кидала погляди на Лукаса, мабуть, щоб не видатися занадто настирливою, та однаково помітила, що пригніченість не полишає його, а ще мовби посилюється.

— Ти можеш сказати, що з тобою? — вигукнула вона.

Лукас знизав плечима.

— Навряд чи це вам цікаво. У Роуз — її рибки, в тебе, мабуть, щось інше.

— В мене запасні частини до автомобілів. Мій таточко заробив на них уже цілий мільйон і хоче заробити ще більше. Тобі не загрожує що-небудь подібне?

— Мені загрожує антимільйон. Знаєш, як у нас у фізиці: частки й античаетки, світ і антисвіт. Я казав тобі, що прочитав твій реферат. Але забув сказати, що я теж написав реферат.

— Може, антиреферат?

— Тепер воно так і виходить. Повертається саме так. Справа в тому, що реферат мій — про розум, а я ризикую поповнити число найбільших дурнів.

— Ти сказав: про розум. Що ти маєш на увазі? — Пат змінювалася буквально перед очима Лукаса.

Зникла недбалість, від поблажливого тону не лишилося й сліду, гострий погляд, різкість у голосі.

Лукас спробував розповісти про свою ідею. Плутався в словах, ніяк не міг ухопити й передати суть, але Пат слухала терпляче, не перебивала; коли Роуз, якій стало нудно, підвелася й хотіла ввімкнути телевізор, вона посварилася на неї і показала жестом, щоб та не заважала. Нарешті Лукасові забракло слів, хоч він ще виклав далеко не все з того, про що йшлося в рефераті.

— Ти це серйозно? — не повірила Пат.

— А що? — невинно поглянув на неї Лукас. — Ти не віриш? Між іншим, я написав про свою ідею сенаторові од нашого штату, так він взагалі вдав, що я йому нічого не написав. Тоді я звернувся до представника Сполучених Штатів при ООН, той просто вилаяв мене, заявивши, що Америці потрібен не розум, а сила.

— Ти не пробував писати господу-богу? — насмішкувато примружилася Пат.

— Я не