Подих диявола. - Томас Тімайєр

— У мадам Моліни бувають видіння?

— Так, так. А тепер мені треба йти. Пропустіть мене, будь ласка. Елізі потрібно попити.

За п’ять хвилин біля Елізи зібралися всі. Гумбольдт вийняв носову хустку й намочив її. Жінка вже опритомніла, але виглядала зовсім знесиленою. Дослідник приклав мокру хустку до її чола.

— Ви знаєте, чому вона так розхвилювалася?

Шарлота похитала головою.

— Напевно, страшний сон. Вона міцно спала, але часто переверталася. А потім застогнала. Я хотіла її розбудити, але нічого не вийшло. Їй ставало гірше, і зрештою вона підхопилася й закричала.

— Це ми чули,— погодився Оскар.

— Це видіння? — поцікавився Лілієнкрон.

— Такий вже в неї дар,— неохоче відповів Оскар.— Вона часто бачить сни про те, що відбулося або відбудеться. Кажуть, це передається у спадок. Щоправда, вона не може зрозуміти, це сьогодення чи майбутнє. Такий стан триває досить довго, поки ми не дізнаємося, що за цим криється. Але в одному можна бути точно впевненим: їй завжди щось відомо.

Еліза захекала й підвелася. Гумбольдт подав їй склянку води, і вона з жадібністю її випила. Але коли погляд її впав на Лілієнкрона, вона завмерла. Потім підняла руку.

— Підійдіть,— прошепотіла вона.

Усі з подивом покосилися на вченого.

Лілієнкрон подався вперед.

— Чи можу я допомогти вам, люба?

Голос Елізи ледь можна було розчути:

— Бідолашний ви! Через що вам довелося пройти...

Лілієнкрон насупився.

— Що ви бачили?

— Ущелина. Я була там унизу. Бачила... сірі скелі, червоний ґрунт і цей клятий туман,— вона обвела очима присутніх.— Він був неприродно жовтим, не давав можливості нічого побачити. Він був там. Великий. Як людина. З рогами і червоними очима. Із сірою лускатою шкірою, немов поверхня каменю. І коли він роззявив свою пащу...

— Мовчіть,— простогнав Лілієнкрон.— Будь ласка... Більше ні слова.— Його обличчя стало попелястим. Він випростався.— Звідки... звідки ви це все знаєте?..

— Я бачила. Уві сні. І це жахливо. Але там було ще дещо. Я бачила вхід. Він веде в глибину. Там під землею щось є. Воно сильне і день у день сильнішає. Чекає, коли зможе піднятися на поверхню.

Лілієнкрон позадкував. Потім різко розвернувся й кинувся геть із каюти.

Владика в кам’яному залі важко дихав. Струс, що його він недавно відчув, був не випадковим. Тепер він у цьому впевнений. Швидше за все, це знак прийдешніх змін. Шепіт і бурмотіння, начебто з ним розмовляла сама Земля. Найвищий радник був тієї ж думки. Вони проводили разом довгі години, міркуючи, що б могли означати ці звуки. Але знаки були занадто слабкими, щоб говорити упевнено.

Ясно було тільки одне: щось почало рухатися. Те, чого не можна ні змінити, ні затримати. Те, що рішучим чином переверне історію.

Сталася вже й друга зустріч. Зовсім інша, не схожа на першу, але не менш вражаюча. До них удалося проникнути жінці. Вона мала здатність бачити на відстані й установлювати контакт. Дивний талант, але рівною мірою й небезпечний. Якщо з’явиться серйозний план, його можуть розкрити. Потрібно починати дії, зараз на карту поставлено все.

Послати б розвідника, щоб дізнався, що відбувається нагорі. Не можна й далі покладатися тільки на сни та інтуїцію, необхідні тверді факти. Якщо він не помиляється, настає вирішальний момент

О скар збирався допомогти батькові укладати канати, але з містка «Пачакутека» пролунав крик:

— Земля!

На марсовому майданчику стояла Лєна й махала їм рукою. Волосся в неї розвівалося на вітру.

— Одинадцята година! — гукнула вона.

Оскар кинувся до поручнів. У термінології моряків фраза «одинадцята година» указує напрямок. Якщо зрівняти навколишній простір із циферблатом годинника, то дванадцята буде там, куди прямує корабель.

Примруживши очі, юнак вдивився в хмари. Ледвеледве серед них можна було побачити щільну пляму. Під шаром хмар виднілося щось зелене. Із білих клубів проступали невизначені контури, виділялися вершини гір. «Вулкани»,— промайнуло в голові в Оскара. Така форма буває тільки в них. Серце забилося частіше.

— Здогадуєшся, який це острів? — запитав він батька, який приєднався до нього.

— Хвилинку, зараз дізнаємося.

Гумбольдт вийняв із кишені сюртука карту, а з ящика — компас і поклав на стіл. Виміряв циркулем відстань, розрахував пройдений шлях і записав на аркуші. Потім повернувся до поручнів і ретельно подивився на форму острова. Вдоволено кивнув.

— Безсумнівно, це острів Банка,— сказав він.— Бачиш, порізане узбережжя? Досить незвичайно для цієї місцевості.

Оскар побачив затоки, що вдавалися глибоко в берег, широкі пляжі й круті стрімчаки. Таке враження, що узбережжя погризене. Він кивнув.

Очі в Гумбольдта заблищали.

— Знаєш, що це означає? Ми перелетіли екватор! Тепер ми перебуваємо в Південній півкулі. Ходімо до наших, поділимося гарними новинами.

Лілієнкрон, Шарлота й Еліза стояли біля іншого борту й теж дивилися вниз. Лєна спустилася з марсового майданчика й підійшла до них.

Оскар усе ще не оговтався від події в тросовому відділенні. Ясна річ, дотепно придумано — сховатися в ящику з постільною білизною та рушниками. От тільки як Лєні взагалі вдалося непомітно пробратися на корабель? «Пачакутек» охороняли вдень і вночі, потрапити на нього було не так-то просто. Вона дуже розумно вчинила, що ховалася так довго. Повертати назад було вже пізно, і за борт її, звісно, не скинеш. Найбільше він дивувався, навіщо вона це зробила. Він би ще зрозумів, якби їй хотілося випробувати пригоди й побачити далекі країни. Ні, це не причина.

Тепер він знову зіштовхнувся з тією ж проблемою,