Подих диявола. - Томас Тімайєр

— Ви вже дізналися, де ми перебуваємо? — запитав Лілієнкрон.

Гумбольдт кивнув.

— Ми виявили, що це острів Банка. Я звірився з мапою. У нього характерна лінія узбережжя.

— Тоді Суматра має бути там,— указав Лілієнкрон на південний захід.

Між хмарами можна було побачити довгу зелену смугу. Оскар уже дещо дізнався про Суматру. Нібито це був шостий за розміром острів у світі.

— Дух захоплює,— сказав Гумбольдт.— Чи знаєте ви, що тут колись розташовувався вулкан Тоба, через який мало не загинуло життя на планеті?

— Що ти маєш на увазі? — поцікавився Оскар.

— Виверження відбулося приблизно сімдесят чотири тисячі років тому,— вів далі Гумбольдт.— Тоді в атмосферу здійнялася така велика кількість попелу й пилу, що температура на землі на шість років опустилася майже на десять градусів. Рослинності стало менше, прісна вода перетворилася на лід, величезні ділянки суші виявилися покриті льодовиками. Це вважається початком льодовикового періоду, під час якого всю Європу було поховано під снігом і льодом.

— Ти це серйозно? — Оскар був вражений. Він уперше про це чув.

— Homo erectus, людина прямоходяча, що мешкала тоді на території від Індії до Південно-Східної Азії, зникла, тому що субконтинент покрився шаром попелу завтовшки п’ятнадцять сантиметрів,— розповідав Гумбольдт.— Її вимирання звільнило місце для наших предків, homo sapience, людини розумної. Тоді цих істот була всього лише невелика кількість в Африці, але після катастрофи вони поширилися по всьому світі. Ось так явище природи може вплинути на хід усієї історії Землі.

— Дурниці все це,— сказав Лілієнкрон.— Історія Землі формується не окремими катастрофами, це повільний і постійний процес. Час уже перестати думати про неї як про серію окремих епізодів.

— А як же лід, що вдалося добути Ландстрему в Арктиці? Там можна чітко побачити шар вулканічного попелу.

Лілієнкрон вимушено розсміявся.

— Ви зустрічалися з Ландстремом? Я розмовляв із ним на конгресі в Празі,— учений постукав себе пальцем по чолу.— Божевільний. Якщо вас цікавить моя думка, його мозок постраждав від холоду. Або від горілки. В усякому разі, його не можна сприймати всерйоз.

— Ви помиляєтеся,— відповів Гумбольдт.— Гляціологія перебуває ще в дитячому віці, але незабаром до цієї науки почнуть ставитися з усією серйозністю. А ми з вами не можемо вести відсторонені бесіди в той час, коли на нас чекають невідкладні справи. Якщо ми перебуваємо на довготі Суматри, виходить, настав час готуватися до приземлення. Ви згодні відкласти дискусію?

— Добре. Щоправда, я вважаю, що це ваша спроба уникнути серйозної суперечки. Хочу взяти з вас обіцянку, що ми ще повернемося до цієї теми.

Гумбольдт насупився.

— Даю слово.

— Дивіться! Там унизу протока! — закричав Оскар.— Я бачу кораблі.

— Це протока Зонд,— пояснив Гумбольдт.— Вона розділяє Суматру та Яву. Ширина її приблизно тридцять кілометрів. Якщо ви подивитеся праворуч, побачите невелике скупчення островів. Це Кракатау. Те, що від нього залишилося,— він передав Оскару підзорну трубу. Від острова залишилися самі фрагменти. Начебто корінь гнилого зуба, що піднімається над водою. Якою ж мала бути сила вибуху, щоб перетворити острів на таке?

— Скільки нам іще летіти? — запитала Лєна.

Гумбольдт указав на південь:

— Батавія там. Бачиш, де узбережжя трохи вигинається вліво? Гадаю, що за півгодини ми будемо на місці. Достатньо часу, щоб усе прибрати й підготувати корабель. Ми ж хочемо справити гарне враження. Усі знають, що робити? Тоді до роботи.

Генерал-губернатор Поортвліт саме намилював підборіддя помазком із борсукового хутра, коли у двері голосно постукали.

— Увійдіть!

З’явилося червоне обличчя з блискучими від поту щоками.

— Вибачте, що турбую, ваша величносте!

— Добрий день, Мартене. Заходь. Я от голюся. Що в тебе?

Мартен де Вріс виявився гладким чоловіком із круглою головою й веснянкуватим носом. Коротко стрижене світле волосся скоріше нагадувало паростки пшениці. Значному черевцю й задишці він завдячував прізвиськом Паровий Казан.

— Справа в тому... взагалі... Буде краще, якщо ви самі все побачите.

Поортвліт насупився.

— Побачу? Що саме?

Мартен квапливо пройшов через кімнату й відчинив вікно.

Будинок генерал-губернатора, немов на зручному спостережному пункті, розташувався на схилі пагорба за містом. Звідси відкривався чудовий вид на дахи та провулки, площі та пожвавлені вулиці. Праворуч розташовувався квартал ткачів і сукноробів. За ними облаштувалися кравці та шевці, ювеліри й кошикарі. Лівіше були крамниці торговців прянощами, чаєм і кавою, ресторани, овочеві ряди й булочні. Ближче до гавані будинки ставали вищими. У величезних складах робота кипіла, немов у вуликах. Сюди доставляли товари, реєстрували, перераховували, перекладали в ящики або мішки, розставляли для зберігання. Раз на тиждень у великій торговельній конторі проходив аукціон, де торговці могли придбати чудові товари з усього світу. В основному купували каву, какао та чай. У Батавії життя вирувало. Прості робітники, заможні торговці, витончені дами, авантюристи, вуличні дівиці й азартні гравці — усім тут знайшлося місце. Місто являло собою справжнє змішання націй. За останні десять років прибуток населення подвоївся. Сюди з усіх кінців землі кинулися люди, сподіваючись розбагатіти. Китайці, японці, британці, французи й німці, не кажучи вже про австралійців, відомих своїм палким темпераментом, регулярно влаштовували бійки в трактирах. У Батавії панував дух авантюризму, і Поортвліт був саме тією людиною, що має холодну голову і тверду руку, щоб усім цим керувати. Мартен указав нагору й вигукнув:

— Ось, ось! Дивіться ж! Дивіться!

Поортвліт витер піну з підборіддя й підійшов до камердинера. Спочатку він нічого не міг розібрати. Світло було занадто яскравим, і потрібен був час, щоб очі звикли. Потім він побачив щось на кшталт темної хмари, що наближалася до них. Неймовірно, але воно летіло