Подих диявола. - Томас Тімайєр

Дивно.

Юнак повісив ковбаски на місце й пішов до хліба. Хлібини щільно лежали в дерев’яних ящиках. Там вони були захищені від пересихання та цвілі. Оскар простягнув руку, щоб витягти один буханець, але знову застиг. На підлозі було повно крихт. Один буханець був розламаний навпіл.

Оскар доторкнувся до м’якуша. Ще свіжий.

Він поставив лампу в кут і вдивився в темні закутки. Може, завелися пацюки? Свого часу хлопець натерпівся від цих тварюк, але тут, схоже, їх не було. Хтось сюди заходив. Хтось вирішив поцупити ковбаси та хліба. Лілієнкрон. Він єдиний, хто міг би це зробити без усяких мук сумління. На душі стало кепсько. Оскар попрямував до виходу.

— Ось ти де, мій хлопчику! — крикнув Гумбольдт, побачивши його.— Чи ти, бува, не заблукав? — і голосно розсміявся.

— Ні,— відповів Оскар.— Але виникла невелика проблема. Боюся, хтось заліз у наші запаси їжі.

— Що ти таке кажеш? — насупився Гумбольдт.

— Я виявив зникнення ковбас, півбуханця хліба. Усюди крихти. Спочатку я вирішив, що це пацюки. Але це виключено. Мабуть, це хтось із нас.

— Що?

— Хто?

— Чому?

Усі очі кинулися на Лілієнкрона.

— Що ви так на мене дивитеся? — занервував учений.— Невже ви вважаєте, що я міг потай пробратися в комору й украсти продукти? Дуже шкода. Якщо мені щось знадобиться, то я попрошу. Мені й на думку не спаде нічого подібного.

— Тоді все ж таки пацюки,— вирішив дослідник.

Оскар похитав головою:

— Уже на цьому-то я розуміюся. Коли я жив на горищі в Берліні, я їм дюжинами шиї скручував. Ці тварини розумні, але вони не можуть розламати буханець хліба надвоє. Крім того, якби вони перебували поряд, там би неодмінно смерділо.

Гумбольдт насупився ще більше.

— А воду ти перевірив?

Оскар ляснув долонею по столі.

— Ну звісно,— пробурмотів він.— Я дещо помітив. Позавчора мені здалося, що води стало менше. Але мені не хотілося здіймати тривогу, а потім я просто забув. Ходімо, самі побачите.

Усі підвелися й пішли за ним. У тьмяному світлі лампи на дерев’яних стінах здригалися вигадливі тіні.

Оскар опустив лінійку у відкриту бочку й перевірив рівень рідини. Не вистачало зовсім небагато. Літрів чотири або п’ять. Але цього було достатньо, щоб переконатися, що винні зовсім не пацюки. Жоден гризун не може бути настільки розумним, щоб цупити воду з бочки.

Шарлота розгублено озирнулася.

— І що тепер?

Цієї миті пролунав гуркіт, слідом за яким полетіли прокльони. Потім знову все затихло.

— Клянуся Юпітером,— вигукнув Гумбольдт.— Здається, в нас на борту заєць!

О бличчя мандрівників освітлювало жовтувате світло лампи. Гумбольдт приклав палець до губ і вказав на тросове відділення.

— Візьміть канат і мішок і слідуйте за мною,— прошепотів він.— Хто б це не був, він, імовірно, почув нас і сховався.

Дослідник відчинив двері, заглянув у тросове відділення й високо підняв лампу.

Шарлота скривила носик. Звідти запахло лаком і машинним маслом. Усе приміщення було повне-повнісіньке різнобарвних ящиків, канатів, дощок, інструментів і найрізноманітніших запасних частин. У середині розміщувався тюк матерії для лагодження оболонки аеростата. За бажання сховатися тут легко.

Гумбольдт крикнув у темряву:

— Агов, хто там? Краще виходь зараз! Тобі все одно не вибратися.

Відповіді не було. Тільки чутно, як поскрипує корпус та працює мотор.

— Напевно, ми помилилися,— прошепотів Оскар, але Гумбольдт похитав головою й указав униз.

На дерев’яній підлозі можна було помітити хлібні крихти. Слід вів у дальній лівий кут. Жестами дослідник звелів Оскару й Шарлоті обходити матер’яний тюк праворуч. Сам він із Елізою зайшов зліва. Лілієнкрон підхопив Вілму на руки й завмер біля дверей. На випадок, якщо непроханий пасажир спробує втекти.

Оскар стискав у руці джутовий мішок. Шарлота з лампою йшла за ним. Вона так закривала лампу, що на підлогу падав тільки один промінчик світла. З іншого боку тюка вони помітили Гумбольдта з Елізою. Обоє повільно й обережно просувалися вперед. Раптом Шарлота згадала, про що кілька днів тому говорила Еліза. Вона тоді відчула чиюсь присутність. Вона мала слушність! Але хто ж це і чому тут ховається?

Вони обійшли тюк і підійшли до задньої стіни тросового відділення. Повсюди стояли ящики та бочки. Чудова схованка для таємного пасажира! А що, коли він озброєний?

Руки дівчини тремтіли від хвилювання. Раптом за одним із ящиків вона вловила рух. Промайнула тінь і знову причаїлася.

— Там... там...— ледь вимовила дівчина.

І тут почалося! Один із ящиків захитався і з гуркотом звалився вниз. По підлозі розлетілися канати. Не встигла Шарлота ухилитися, як прямо на неї кинувся чийсь темний силует. Оскар відреагував блискавично. Він підняв мішок і накинув його на голову непроханого гостя. Шарлота почула стиснені прокльони, не втрималася й упала на канати. «Заєць» заїхав кулаком у щелепу Оскару й кинувся до дверей. Аж тут приспіли Гумбольдт із Елізою. Дослідник хотів відрізати незнайомцеві шлях до виходу, але натрапив на Лілієнкрона, що ніяково тупцював посередині кімнати. Почулися стогони, і обоє вчених упали на підлогу. На щастя, Лілієнкрон устиг випустити Вілму. Пташка благополучно приземлилася й побігла назад до камбуза. До стогонів додалася лайка.

— Та відпустіть ви мене, необтесана ви людино! — кричав Лілієнкрон.

— А чого ж ви стоїте на дорозі? — відповідав йому голос Гумбольдта.

Шарлота поспішила їм на допомогу, але знову помітила чорну тінь. Та прямувала до виходу.

— Там! — крикнула дівчина.— Тримайте його!

Тримайте його!

— Відпустіть же мою руку! І злізьте з мене, зрештою!