Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін
— Восьма година, — сказав він у темряву. — Виходь!
Почулося шурхотіння одягу, й у дверях з'явилася Мері. Вона вся тремтіла, обличчя її було геть посиніле від морозу. Дівчина запитально глянула на Сміта, але той мовчки взяв її за руку й швидко повів до задніх дверей пивниці. Вони перетнули невеличкий тьмяно освітлений гасовою лампою передпокій, піднялися сходами на другий поверх, пройшли кілька кроків коридором і зупинилися біля других дверей праворуч. Хутко прослизнувши з дівчиною всередину, Сміт причинив за собою двері.
Кімнатка була невеличка, скромно вмебльована, але по яскравих ситчикових завісках та туалетному причандаллю на столику можна було визначити, що господарює тут жінка. Мері сіла на ліжку й заходилася розтирати собі руки та ноги, щоб трохи зігрітися; на Сміта вона позирала без усякого захвату.
— Я бачу, тобі ці ігри дуже подобаються, — в'їдливо сказала вона. — Здається, ти вже добре тут орієнтуєшся?
— Інстинкт, — пояснив Сміт.
Він підійшов до гасової лампи на столику, яка ледве блимала, підкрутив гніт, і коли в кімнаті посвітлішало, роззирнувся довкола. Знайшовши в кутку шкіряну валізу, він поклав її на ліжко й відкрив. У валізі лежав жіночий одяг. Сміт підвів Мері за плечі й сказав:
— Не гай часу, роздягайся. Скидай геть усе. В цій валізі знайдеш усе необхідне.
Мері здивовано звела на нього очі.
— Оце вбрання? Але навіщо мені?..
— Не сперечайся! Швидко!
— Швидко то й швидко, — здалася вона. — Ти б міг принаймні відвернутися.
— Заспокойся, — втомлено сказав Сміт. — У мене інший клопіт у голові. — Він підійшов до вікна, виглянув у щілину між ситцевими завісками й повів далі: — А тепер слухай. Ти приїздиш автобусом із Штайнгартена, який буде тут через двадцять хвилин. Із собою матимеш оцю валізу з рештою свого одягу. Звуть тебе Марія Шенк, ти з Дюссельдорфа, кузина кельнерки цієї пивниці, в тебе сухоти, тому ти звільнилася з фабрики і поїхала в гори, щоб поправити своє здоров'я. Через кузину ти дістала нову роботу — в «Шлосс Адлері». У тебе є особисте посвідчення, дозвіл на проїзд, рекомендаційні листи в проштемпельованих конвертах. Усе це — в сумочці, яка теж у валізі. Ти все запам'ятала?
— Я… гадаю, що так… — невпевнено відповіла Мері. — Але чи не скажеш ти мені…
— Ради Бога! — нетерпляче урвав її Сміт. — Час, дівчино, час! Запам'ятала чи ні?
— Марія Шенк, Дюссельдорф, фабрика, сухоти, кузина тут, Штайнгартен… Так, запам'ятала.
Вона замовкла, надягла через голову голубу вовняну сукню, розгладила її на собі й сказала зачудовано:
— А вона якраз на мене! Можна подумати, що її підбирали спеціально.
— Її підбирали спеціально для тебе. — Сміт обернувся й оглянув її. — Розмір тридцять шість — двадцять шість — тридцять шість, десь так. Нам довелось… е-е-е… проникнути до твоєї квартири й позичити одну з твоїх суконь як зразок. Ми мусили все передбачити.
— Ви проникли до моєї квартири?!
— Ну, ти ж не повинна тут ходити, як біженка з блошиного базару, — спокійно зауважив Сміт. Схвально оглянувши дівчину, він додав: — Хоч щось вдалося для тебе зробити.
— Я б теж хотіла щось для тебе зробити, — вдячно промовила Мері. В її очах усе ще прозирала розгубленість. — Але ж… але ж потрібно було кілька тижнів, щоб приготувати цей одяг… і ці папери!
— Схоже на правду, — погодився Сміт. — Наш відповідний відділ добряче попрацював над цими паперами. Так і мало бути, адже ти йшла до пащі лева.
— Кілька тижнів, — повторила Мері. — Тижнів! Але ж генерала Карнебі збили лише вчора вранці! — На її обличчі відбився спершу подив, потім здогад і нарешті неприхована лють. — То ви знали, що його підіб'ють?!
— Цього разу ти вгадала, крихітко, — добродушно відповів Сміт і поплескав її по плечу. — Ми все й улаштували.
— Не може бути! — підхопилася дівчина, потім обережно, хоч усе ще й досить сердито, запитала: — А літак справді підбили?
— Літак зазнав аварії й приземлився на аеродромі Баварської гірської рятувальної авіації в Обергаузені, за п'ять миль звідси. За дивним збігом — це саме те місце, з якого ми відлетимо невдовзі.
— Те місце, з якого ми відлетимо… — Мері замовкла, уважно подивилася на Сміта, потім майже розпачливо похитала головою. — Але ж… але ж у літаку я сама чула, як ти казав своїм людям, що в разі невдачі або якщо обставини змусять вас розбитися на частини, місце зустрічі — Фрауенфельд, на швейцарському кордоні…
— Ти справді таке чула? — здивовано перепитав Сміт. — Мабуть, я переплутав. Так чи так, а той винищувач з генералом приземлився в Обергаузені, увесь подірявлений кулеметними чергами. З британського кулемета, якщо казати чесно, але яка різниця — кулі є кулі.
— І ви ризикували життям американського генерала й планом другого фронту…
— Саме тому я й кваплюся потрапити до «Шлосс Адлера». — Сміт прокашлявся. — Не для того, щоб устигнути, доки вони не витягли з нього секретів, а для того, щоб устигнути, доки вони не виявили, що він — не американський генерал і знає про другий фронт не більше, ніж я — про зворотний бік Місяця.
— Що? Він — підсадна качка?
— На ім'я Джонс, — кивнув головою Сміт. — Картрайт Джонс, американський актор. Шекспірівські ролі він грає не найкраще, але на роль генерала Карнебі кращого не знайти.
Вона подивилася на нього з острахом:
— І ви ризикуєте життям безневинного…
— Ну, його не скривдять, — перебив її Сміт. — Двадцять п'ять тисяч доларів за одну виставу. Це — пік його професійної кар'єри.
Хтось двічі тихенько постукав у двері. Швидкий рух Смітової руки — і в ній опинився пістолет, автоматичний маузер. Ще один швидкий рух — і Сміт уже біля дверей, рука на клямці. Та коли двері відчинилися, Сміт з полегкістю опустив маузера: увійшла Гайді.
— Ну от, кузини, ви обидві тут, — оголосив Сміт. — Це Мері, а від сьогодні — Марія. А це
