Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

Після паузи Шаффер вигукнув:

— Але чому я? Чому для цього завдання обрали саме мене? Адже ця країна — не моя спеціальність!

— А Бог їх знає, — щиро сказав Сміт. — Коли вже на те пішло, то чому й я?

Шаффер саме дивився на нього довгим недовірливим поглядом, коли раптом завмер і рвучко підвів голову на звук, що долинав згори, — то напевне був шум вертолітних гвинтів. Обоє відразу це зрозуміли. Шум наростав з півночі, з боку Синього озера й рухався просто на них. Вертоліт був великий, військовий, а свастику на ньому можна було розгледіти навіть на такій відстані. Шаффер почав був відповзати назад, під дерева.

— На вихід, Шаффере! — квапливо промовив він. — Пси вже полюють на нас.

— Не думаю, — відказав Сміт. — Сидіть на місці, тільки накиньте на голову вилогу.

Вони швидко понакидали на голови вилоги маскувальних курток, так що побачити можна було лише очі та Смітову підзорну трубу, напівпритрушену снігом. За якихось тридцять ярдів з будь-якого боку, зокрема й згори, помітити їх було неможливо. Вертоліт летів над долиною просто до того місця, де в снігу лежало двоє чоловіків. Коли він був уже за кілька сотень ярдів, Сміт відчув тривогу, подумавши, чи не сталося помилки, внаслідок якої ворог дізнався про них. Німці могли почути «ланкастера», хоч би з якими приглушеними двигунами він летів. І чому б тоді якійсь підозріливій і розумній голові (а таких у «Шлосс Адлері», певно, не бракувало) не знайти правильну відповідь на запитання: а чому це ворожий бомбардувальник заблукав у ці місця? Можливо, альпійські стрільці вже навіть почали прочісувати соснові ліси на схилах гори… А він, Сміт, навіть не виставив варти!

Вертоліт уже майже завис над їхніми головами, а тоді раптово ковзнув ліворуч, просто до замку, на хвилю застиг над подвір'ям і почав опускатися. Сміт потер лоба й схопив підзорну трубу.

Вертоліт приземлився. Завмерли гвинти, з дверцят виткнулася драбинка, і на подвір'я виліз чоловік. Судячи з мундира, це був військовий дуже високого рангу. А втім, за мить Сміт переконався, що то справді дуже високопоставлений військовий. Обличчя в Сміта видовжилося, він передав трубу Шафферові й сказав:

— А придивіться-но пильніше.

Шаффер провів військового пильним поглядом, аж поки той сховався у дверях замку.

— Ваш приятель, босе?

— Я знаю його. Це фельдмаршал Юліус Роземайєр. Начальник штабу вермахту.

— Перший фельдмаршал у моєму житті, а я без гвинтівки з оптичним прицілом! — з жалем промовив Шаффер. — Що ж йому тут потрібно?

— Те саме, що й нам, — коротко відповів Сміт.

— Генерал Карнебі?

— Якщо ви схочете поставити головному координаторові союзницьких військ кілька запитань щодо другого фронту, то не пошлете ж з цією метою якогось фельдфебеля?

— А вам не здається, що їм простіше було б забрати генерала до себе?

— Це неможливо. Гестапо ніколи не віддає своїх в'язнів. У цій країні вермахт слухається вказівок гестапо.

— А то?..

— От вам і «а то». Йдіть у табір, а то вам не залишиться кави. Через годину пришлете когось сюди змінити мене.

Як виявилося, прогноз погоди, що його продиктував адмірал, був цілком правильний. Минала година за годиною, а погода дедалі псувалася. Пополудні сонце сховалось, і зі сходу повіяв різкий вітер. Потім із потемнілого неба почав падати сніг — спершу ріденький, а далі все густіший. Тим часом вітер усе дужчав, аж поки став просто-таки крижаним. «Здається, ніч буде погана», — подумав Сміт. Але погана ніч, коли майже нічого не видно й ніхто не витикає носа на вулицю, — це саме те, що їм потрібно. Куди важче було б проникнути до замку в м'якому світлі від повного місяця. Сміт глянув на годинник.

— Пора вирушати. — Він звівся на занімілі ноги й заходився махати руками, розганяючи кров у жилах. — Покличте Томаса.

Рюкзаки та мішки з вантажем спакували й узяли на плечі; з'явився й Томас із підзорною трубою — він був на варті. Настрій він мав далеко не життєрадісний, і справа була не лише в тому, що останню годину йому довелося просидіти на крижаному вітрі зі снігом.

— Чи та бісова рація таки запрацювала? — спитав він у Сміта.

— Безнадійно. Шість разів пробував, і все марно. А що?

— А от що, — сердито провадив Томас. — Дуже шкода, що ми не можемо переконати адмірала послати сюди парашутистів. Закинути сюди десант, і все буде гаразд.

— Що ж, ідея чудова, — відказав Сміт таким самим тоном. — Ті, хто прибуде, думатимуть, що ми — з тутешніх, а тутешні — що ми з тих, хто прибув. Дуже зручно для нас.

Томас замислено подивився на Сміта.

— Атож, дуже зручно. — Хвилю він помовчав, потім запитав: — А як ви ставитеся до того, щоб трішки розслабитись?

— Що ви маєте на увазі?

— Та ну, майоре, — грубо втрутився Каррачола, — ви ж прекрасно розумієте, що він має на увазі. Наші життя. Навіщо нам спускатись у те бісове село? І як ви збираєтеся визволяти Карнебі? Якщо ми маємо вчинити самогубство, то поясніть навіщо. Ви повинні це зробити.

— Я нікому нічого не винен, — відрубав Сміт. — І я нічого вам не пояснюватиму. Вам усе скажуть, коли настане час.

— А у вас, Сміте, з біса добра витримка, — зауважив Торренс-Сміт.

— Я про це вже чув, — спокійно відповів той.

Сільська залізнична станція була невеличка й мала лише дві колії — кінцева зупинка на тупиковій лінії. Як і на всіх таких станційках, тут панував занепад і пустка — все немовби чекало, коли ж хтось прийде й покладе всьому кінець. Дух самотності панував тут, очевидно, завжди. А цієї ночі, коли довкола не було жодної людини й тільки заметіль несла снігові потоки крізь пасма тьмяного світла, що падало на землю від ліхтарів, моторошне враження місця, забутого всім світом, було