Куди залітають лиш орли - Алістер Маклін

Сміт похитав головою, зачинив двері й повернувся до своїх.

— Напхом напхано, — пояснив він. — Навіть стати ніде. — І кивнув головою на Другий бік вулиці, де був ще один такий самий заклад під назвою «Дубовий двір» — невеличка будівля, досить похмура й занедбана на вигляд. — Погляньмо, що нам запропонують там.

Але й «Дубовий двір» нічого їм не запропонував. З жалем, але твердо Сміт причинив і ці двері й повернувся до своєї групи.

— Теж натоптано! — оголосив він. — Крім того, це якась занюхана забігайлівка, вона не для офіцерів та сержантів вермахту. Але он те місце має більш обнадійливий вигляд, як ви гадаєте?

З мовчання решти було ясно, що вони не гадають ніяк, а крім того, ця пивниця, хоч і велика, нічим не відрізнялася від тих, які вони вже забракували. Називалася вона «В дикого оленя», і над її дверима висів вирізьблений із дерева олень.

Сміт піднявся сходами і відчинив двері. Несподівано потужна хвиля звуків ударила йому в обличчя, і він аж поморщився. Звичайно, дві попередні пивниці були таки гамірні, але проти цієї вони тепер видавалися спокійними, як церкви. Під акомпанемент кількох верескливих акордеонів лунала «Лілі Марлен» — її щосили горлав, здавалося, цілий полк. Сміт обернувся до своєї групи, кивнув головою і ступив у двері.

На порозі Крістіансен затримав Шаффера за рукав і здивовано запитав:

— Він вирішив, що тут — не натоптано людей?

— Може, там, — припустив Шаффер, — вони вже лежали у кілька шарів.

Хоча відвідувачі в цій пивниці і не лежали в кілька шарів, але на стільки їх таки вистачило б. Сміт подумав, що доти йому ніколи не доводилося бачити так багато людей в одній забігайлівці — не менше чотирьохсот. Щоб умістити таку силу-силенну відвідувачів, приміщення мало б бути надзвичайно велике, а таким воно, хоча й досить чимале та ще й старе, на жаль, не було.

Стеля із грубих соснових дощок провисала, стіни прогиналися, а товсті, потемнілі від кіптяви сволоки, здавалося, ось-ось упадуть на голови відвідувачів. Посеред зали стояла величезна чорна груба — така натоплена, що її залізний верх аж почервонів від жару. Від груби дві чорні емальовані труби тяглися під стелею до протилежних кінців зали — примітивна, але дуже дійова форма центрального опалення.

Уздовж трьох стін зали стояли столи з дерев'яними лавами, відгороджені один від одного бар'єрами. Все було зроблено з дуба, потемнілого від часу, кіптяви та багатьох поколінь завсідників. Бар'єри між столами мали спеціальні отвори, в яких стриміли газетні підшивки. Стільниці десятків двох окремих столів, розставлених по залі, були не менш як три дюйми завтовшки, лави — такі самі. Уздовж четвертої стіни тягся масивний дубовий прилавок з кавоваркою в кінці. За прилавком — двері, що, очевидно, вели до кухні. Залу освітлювали старі гасові лампи, попідвішувані під стелею. На стелі над кожною лампою виднілося чорне коло задавненої кіптяви.

Сміт перевів погляд на відвідувачів. Публіка була саме така, яку він сподівався побачити у гірському селі, де стоїть військова частина. В одному кутку зібралося товариство явно місцевих жителів: чоловіки зі спокійними, обвітреними обличчями горян, багато з них — у розшитих шкіряних куртках та тірольських капелюхах. Вони мало розмовляли й поволі попивали пиво — так само, як і гурт відвідувачів в іншому кутку; це були чоловік десять у цивільному, що потроху потягали шнапс із маленьких скляночок. Та дев'яносто відсотків публіки становили солдати — альпійські стрільці. Деякі сиділи, але більшість стояли, хором виспівуючи на все горло «Лілі Марлен» і розмахуючи літровими пивними кухлями. У таку романтично-ностальгійну хвилину їх вочевидь мало турбувало те, що з пива, розхлюпаного на підлогу та на уніформи товаришів, можна було б влаштувати невеличке озеро.

За стойкою застиг господар — круглопикий, схожий на Пантагрюеля здоровань, фунтів так під триста, а довкола нього крутилося кілька дівчат, наповнюючи пивом кухлі й розставляючи їх на підносах. Ще кілька дівчат метушилися в залі, роздаючи повні кухлі й збираючи порожні. Одна з них, що саме підходила до Смітта, привернула його увагу.

І дивно було б, якби не привернула. Дивно було б, якби ця дівчина не привернула до себе уваги всіх чоловіків у залі. Але дива не сталося: вона таки привернула. Вона напевно виграла б з великою перевагою європейський конкурс краси, якби мала трохи інше обличчя — у неї воно було хоча й гарненьке та пухкеньке, але все ж простацьке. А втім, простакуватість її широко усміхненого обличчя з лишком компенсувало інше. На дівчині була веселенького крою шкіряна спідничка й тірольська блузка, тісно зібрана на тоненькій талії. Схильність дівчини носити щільно приталені блузки з короткими рукавами приносила велетові-господарю за стойкою щедрий прибуток. Загальну увагу, що її викликала дівчина серед публіки, виражали не самі лише захоплені погляди: якби не шкіряне вбрання, то вона, подумав Сміт, давно була б уся в синцях. Дівчина підійшла до Сміта, відкинула з обличчя пасмо білявого волосся й трохи задирливо усміхнулася:

— Чим можу прислужитися, пане?

— Темного пива, будь ласка, — ввічливо відказав Сміт. — Шість кухлів.

— Залюбки. — І знову усмішка, але цього разу її супроводжував довгий оцінюючий погляд волошкових очей.

Дівчина повернулася й пішла, якщо її спосіб пересування взагалі можна передати словом «ходити». Шаффер провів її ледь затуманеним поглядом, потім ухопив Сміта за рукав.

— Тепер я знаю, чому покинув Монтану, босе! — У голосі його відчувалася та сама легка затуманеність, що й у погляді. — Зовсім не через коней!

— Думайте про справу, коли ваша ласка, лейтенанте. — Сміт теж подивився вслід дівчині, потім потер долонею лоба й додав поволі: — Кельнерки часто знають більше від поліції про те, що відбувається в їхньому закладі. А в цієї такий вигляд, наче вона знає взагалі більше за всіх… Ну що ж, спробую…

— Спробуєте що?

— Підступити до неї ближче.