Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

перепитував і з’ясовував, чи це та сама вулиця, яка мені потрібна — на слух я сприймав без проблем. Абетка, літери створені для того, щоб підкреслити, закріпити різницю між народами — такого висновку я дійшов. Різні літери — різні народи. Процес візуальної ідентифікації дуже цікавий. Спочатку починаєш відрізняти арабські літери, потім — японців. Перші дні всі японці здавалися на одне обличчя, я навіть плутав, де Іко, де Ейко, а тепер я майже закохався в першу, вважав її просто красунею, а Ейко видавалася, м’яко кажучи, не дуже симпатичною. Я відрізняв їх спочатку лише по ногах — у них дуже різні ноги. Тепер же сплутати їх я не міг навіть уночі.

Дуже вразили цифри. Можна сказати, в саме серце. Я вважаю їх найдосконалішими символами та інструментами, які можуть дати точну характеристику будь-якій речі, будь-якому явищу. З ними все зрозуміло, цифри не припускають нюансів, ними можна висловити що завгодно куди точніше, ніж літерами. Без цифр наш світ зовсім пропав би, тож тепер він наче намагається прорахувати себе «від і до» та затиснутись, рятуючись, в одну глобальну цифру. Таке враження, що він намагається оцифруватися до абсолюту, до Зеро, і знайти таким чином водночас і порятунок, і кінцеве значення. Світ наче хоче повернутися туди, звідки вийшов — у Цифру... Я знав, як і більшість громадян моєї країни, лише дві цифрові системи: римську й арабську. Ми користуємося, як я був упевнений з першого класу загальноосвітньої школи, арабською, бо вона набагато зручніша. І як же я здивувався, коли побачив, що наші начебто арабські цифри і цифри, якими насправді користуються араби, — це зовсім різні системи! Я легко їх запам’ятав, але не в тому річ — шокував сам факт такого мавпування однієї цивілізації іншою. Але хто кого мавпує? Це ще питання.

Для мене Дамаск назавжди залишиться великою таємницею, це місто, сповнене міфів і легенд. І якщо я й хочу куди-небудь повернутися, то лише в Дамаск, у мечеть Омейядів.

Ми пішли туди з Іко вже після того, як приїхав її хлопець, і провели там першу нашу ніч.

На вході гроші беруть лише з іноземців, точніше, з немусульман. Це для мусульман — храм, для інших — просто подивитися, то чому б не брати гроші? Іко видали чорну накидку на голову, і ми ввійшли всередину. І начебто потрапили в інший світ — чистий, тихий і світлий. Посеред великого двору — могила Хусейна, племінника Магомета, святе місце для мусульман-шиїтів. Навколо бігають і гучно сміються діти, батьки сидять десь поруч. Ми знімаємо взуття і входимо всередину: мечеть справді дуже велика. Ми просуваємося трохи далі — і тут мене накриває з головою благодаттю. Мені дуже важко описати своє внутрішнє відчуття — наче ти не на Землі.

(Так мені гарно дихалося і думалося лише в Золотому Храмі сикхів в Амрітсарі. Це вже зовсім інша історія, та я не зміг утриматися від порівняння.)

Посеред мечеті — усипальниця Іоанна Хрестителя, підсвічена зеленим світлом. Виявляється, мусульмани також вважають його святим пророком, тільки називають інакше. Як, до речі, Мойсея і Христа, вони для них Муса та Іса. Такі новини від Іко погано кореспондувалися з моїми уявленнями і про іслам, і про історію релігій: мене цього не навчали в політеху. Закинувши голову догори, я роздивляюся неперевершений орнамент стелі і повільно ступаю по м’яких килимах. На мене ніхто не звертає уваги: люди прийшли в гості до Господа, тому цілком зосереджені на власних відчуттях та думках. Хтось сидить із заплющеними очима, хтось читає Коран і молиться, дехто навіть спить, і сон того чоловіка глибокий і спокійний. Можливо, це єдине місце в світі, де він може спати так спокійно, з абсолютною впевненістю, що ніхто його сон не потривожить... Я заздрю йому, бо в мене такого місця в житті немає. Я заздрю всім мусульманам, які мають змогу приходити сюди і поринати в благодать, точніше, я також хотів би мати таке місце для себе — тихе, спокійне, благодатне, — куди б я міг інколи приходити. Але я його не маю. Чому?

Бальзам на серце — саме таке відчуття переповнювало всю мою сутність. Збентежений побаченим, ні, не побаченим — відчутим, я виходжу з мечеті Омейядів. Розмовляти не хочеться, Іко також мовчить, але, я так розумію, її більше вразила архітектура і велич споруди, ніж атмосфера. Ми виходимо до пам’ятника Салах-ад-Діну і його воїнам, я вдивляюся в їхні обличчя, і — чи мені здається, чи так воно і є — обличчя напрочуд слов’янські, як, зрештою, і зброя, і шоломи. Я ділюся враженнями з Іко, але вона нічого не відповідає, лише сміється і швидко цілує в щоку — публічні прояви почуттів тут не вітаються — мовляв, не мели дурниць. Ну, звісно, вона вивчає історію релігій у Токіо, а я — я зовсім про це нічого не знаю, я лише спостерігаю, але, здається, я можу відчувати і бачити трохи більше. Поруч із мечеттю Омейядів і пам’ятником Салах-ад-Діну — його ж невеличкий мавзолей. Стіни прикрашені прекрасною різьбою — цитати з Корану, під рифленим куполом — дві гробниці, Салах-ад-Діна та його найближчого соратника. Цікаво і незвично. На виході на нас налітають продавці шкарпеток, агресивно тикаючи нам їх мало не під ніс. Я відповідаю «ні» спочатку ввічливо, потім жорстко і, нарешті, грубо. Так вони краще розуміють. Такого типу люди однакові всюди.

У Дамаску досить легко орієнтуватися — просто в центрі височить величезний хмарочос із рекламним надписом «Кенвуд». Куди б ти не пішов, його завжди видно, а в товстому англійському довіднику Іко «Лонлі Пленет», який поза порівняннями з моїм російським варіантом «Ле Пті Фюте», є детальна мапа міста. Тож можна гуляти скільки вистачить сил, орієнтуючись за «Кенвудом» та легендарною горою Хермон, чия засніжена вершина наче стереже Дамаск.

(Знову ж таки, не можу втриматися і не дописати враження про міста і гори з інших подорожей. У кожного великого міста є своя Гора. Придивіться до визначних древніх міст світу і прислухайтеся до їхніх легенд — і ви обов’язково почуєте голос таємничої Гори, Священної Гори... )

Ми йдемо далі, забрідаємо в палац-музей паші Азіма: медресе, відпочивальні, кімната дружин, турецькі бані, майстерні і навіть ляльковий театр, у дворику вже