Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Я провів у Дамаску п’ять чудових днів. Шлунок нарешті запрацював, моя англійська підрівнялась, за спиною, окрім наплічника, я мав коротенький, але все ж таки досвід Єгипту і Йорданії, що також додавало впевненості. Головне, мені сподобалося подорожувати — чим більше я заглиблювався в подорож, тим краще почувався. Мене поглинув новий світ, переповнивши яскравими емоціями і враженнями, запахами пригод і свободи. Наче десь там, нагорі, відкрили шлюзи і чиста гірська вода бурхливим потоком понеслася вниз, змиваючи зі свідомості і підсвідомості все, що трималося там так-сяк, було пустим і неважливим. Тисячі і тисячі тонн сміття, що сиділо в моїй голові, дрібниці, які здавалися вкрай важливими, заважали почуватися собою, жити собою, проблеми, які, здавалося, не вирішувалися ніколи, — усе, усе змилося лише за кілька днів. Натомість справді важливі речі, монументи мого «я», залишилися гордо стояти посеред чистого вже потоку, сяючи на сонці зовсім іншими гранями й смислами. І одного вечора я раптом так ясно і так безповоротно зрозумів, що обов’язково зустрінуся з батьком, що інакше і бути не може, більше того, і не повинно бути... Та я вирішив покласти цю ношу — цей якщо не обов’язок, то право — у хиткий човен обставин, який сам же батько і відпустив нестися своїм листом по бурхливому потоку випадковостей, людей, країн і загадок.

Мене здивували місцеві люди: їхня віра не могла не спонукати до роздумів. Я вже не міг, як удома, де обговорення цієї теми банальне і, як правило, нещире, відмахнутися від релігії. Аллах, Коран, іслам, шаріат — не порожні слова, вони наповнювали життя кожної людини з першої секунди життя до останньої. Я навіть звик до щоденних п’ятиразових гучних проповідей. Мечеть стояла поруч із готелем, і на сході сонця, приблизно о пів на шосту, муедзин будив мене пронизливим азаном — закликом до молитви, а місцевий мулла молився тихим ласкавим голосом, що хоч якось примиряло з потребою прокидатися на сході сонця.

М’яко кажучи, я не дуже цікавлюся історією. Музеї зі шкільних років швидко доводили мене до сонного стану, але — чи то я подорослішав, чи то так привабила східна культура — у подорожі я приділяв екскурсіям чимало часу. Неймовірна Петра, мозаїка Мадаби, культова гора Нево, Мертве море, біблійні міфи і легенди, нарешті, Амман, сучасний і стародавній, тепер — неповторний древній Дамаск. Але головне — люди. З першої ж секунди подорожі я був насторожі, весь час я очікував агресії, провокацій, домагань, складнощів у спілкуванні, але навпаки, скрізь лише допомагали, підказували, із задоволенням спілкувалися. Я не міг зрозуміти, де ж ховаються терористи, де «Аль-Каїда»? Бо телевізійні репортажі, що я бачив, могли навести лише на одну думку: на Близькому і Середньому Сході всі люди — ісламські фундаменталісти. Без сумніву, вони існували — і Афганістан, і Палестина, і Ірак, — і теракти — пряме цьому підтвердження. Я згадав кадри, які так часто показували після вересневого теракту в Нью-Йорку: стара палестинська бабця зводить руки догори, прославляючи Аллаха за те, що він наслав таке покарання на ненависних америкосів. А чи справді 11 вересня 2001 року і саме з приводу терактів вони відзняті? Відповіді в мене не було, але я відчував, що не все тут так просто. Принаймні всі мої попередні поверхові, але міцні знання про близькосхідний регіон суперечили тому, що я спостерігав тепер на власні очі.

Мене страшенно зацікавив іслам, особливо з погляду впливу на організацію щоденного життя людей, на соціально-політичний устрій суспільства. Мені хотілося з кимось поговорити про релігію, з якоюсь обізнаною людиною, але араби, як правило, уникали розмов на ці теми з іноземцями. Як і розмов про внутрішній стан у країні, політичний режим і таке інше. У Йорданії скрізь розклеєні портрети покійного короля Хусейна і його сина, нинішнього короля Абдули, у Сирії — портрети покійного президента і його сина, нинішнього президента. Але розмовляти про політичних лідерів люди не хотіли. Це нагадувало культ особи Сталіна та всенародну любов до «дєдушкі Леніна», тож трохи дратувало. Чого вони бояться, якщо такі щасливі?

Тут усе інше й інакше: люди, звуки мови, погляди, одяг, звичаї, їжа, навіть автомобілі — які, взагалі, скрізь однакові — відрізнилися від своїх європейських братів. Їхні салони яскраво прикрашені, кожний автомобіль обов’язково має серветки в бардачках і під сидіннями, навіть найбрудніша вантажівка обов’язково має пакунок білосніжних серветок — араби дуже охайні люди. На дорогах майже не використовують світлових сигналів, і на світлові сигнали світлофора водії майже ніколи не реагують, спілкуючись лише сигналами звуковими, через що в містах, особливо на перехрестях, стоїть безкінечний шум від клаксонів, хоча й шумом це важко назвати — радше виття. Пізніше я зрозумів, чому так відбувається: занадто багато сонячного світла — блимай не блимай поворот або обгін, а зустрічний водій, осліплений яскравим світлом, сигналу може й не побачити, а от якщо ти йому «фафакнеш», почує стовідсотково. Кого вони ще можуть послухати на дорозі, так це постового поліцейського, і то якщо він довго і невпинно свистітиме, але це безглуздо. Він стає потрібним лише в одному випадку — коли роз’їхатись самостійно справді неможливо, а так на нього мало хто звертає увагу. Та він і сам, на відміну від наших даішників, які вважають себе на дорозі найголовнішими дійовими особами, не горить бажанням цю увагу до себе привернути: нічого не відбувається, машини їдуть, люди так-сяк дорогу переходять — от і гаразд. Дорогу, до речі, переходять де кому заманеться. І водії на це спокійно реагують, наче розуміють, що треба людині на інший бік, нічого не поробиш. «Іди, я почекаю», — така собі життєва філософія — нікуди особливо не поспішати і не заважати жити іншим, — яка проявляється на Сході не лише на дорогах...

Літери. Хіба це можна вважати літерами?! Незрозумілі закарлючки — наче відбитки пальців або ірраціональне продовження їхнього незрозумілого, візерункового, як східний килим, зеленого дядечка на ім’я Аллах. Саме арабське письмо стало для мене символом відмінності наших світів. Перші дні я марно намагався розрізнити та ідентифікувати хоча б одну літеру, щосили вдивляючись у таблички з назвами вулиць. Я