Дядечко на ім’я Бог - Євген Вікторович Положій

Амман із висоти цитаделі як на долоні. Вражав велетенський йорданський прапор, який майорів над містом на вітрі на височезному шпилі. Нагулявшись фортецею, я присів на залишки стіни із західного боку. Переді мною розляглися, певне, не найсучасніші й не найпрестижніші квартали йорданської столиці: дво- або триповерхові будинки переважно світлих кольорів, щільно збудовані на пагорбах. Ліворуч на стіні, метрів за двадцять, сидів чоловік похилого віку і щось нотував у зошиті. Вітер тріпав його сиве волосся, він то писав, то підпирав голову рукою і довго дивився вниз, на місто, — здавалося, що він пише вірш або заповіт. Я також вирішив трохи перепочити і спокійно підбити перші підсумки майже трьох діб подорожування. Отже, судячи з усього, батько не поспішає на побачення зі мною і не збирається змінювати стилю спілкування. Найпевніше, це й далі будуть якісь незграбні шаради-повідомлення. Наскільки я розуміюся на міжнародному становищі, військові консультанти тепер потрібні в Сирії чи Ізраїлі, хоча листа написано в Дамаску, — але це таке: написати можна що завгодно. Може, він працює в Іраку: там уже рік, як іде війна, хто його знає... Сирія й Ізраїль — вороги: кажуть, на кордоні сирійці перевіряють навіть книжки й записники, — і якщо знаходять хоча б слово на івриті, візу не отримати ніколи. Це вже не кажучи про наявність самої ізраїльської візи в паспорті — можуть і побити. В Ізраїль із Йорданії можна в’їхати без перешкод, а от як потім? Є, кажуть, один хитрий спосіб через міст короля Хусейна потрапити на добу до Ізраїлю — там до паспорта приколюють лише відповідний папірець, тобто документ лишається чистим... Але яка мета моєї подорожі? Що хоче повідомити мені батько? Я написав мамі СМС із цим запитанням ще вчора ввечері, але відповіді так і не дістав. Мама лише питала, чи все добре, а моє питання геть зігнорувала. Найбільше я хвилювався про Бірму: в неї мала бути тічка. У такі дні за нею треба дивитись в обидва, проґавиш — і все, народяться якісь байстрюки від недоношеного колі чи боксера. Ні, це зовсім не ревнощі, — я лише піклуюся про свого пса, я хочу Бірмі добра. Я усміхнувся — точно так завжди каже мама, коли хоче в чомусь мене переконати!

Із вражень про Амман я хочу виокремити три: доброзичливість людей, яких я спочатку сприймав лише як потенційних терористів і релігійних фанатиків із «Аль-Каїди»; музей автомобілів короля Хусейна, в якому зібрані найкрутіші тачки та мотоцикли світу; і кнафа. Кнафа — це просто диво! Взагалі, я не любитель солодкого, але кнафа!.. До Йорданії варто приїхати лише заради неї. Ми з Мехметом насолоджувалися її дивним смаком у відомій старій кондитерській, до якої частенько заходить сам король Абдула з родиною.

Просто так, без охорони — випити кави та поїсти смачної кнафи. І вона того варта, не сумнівайтеся.

З Мехметом я познайомився випадково, біля мечеті Хусейна. Я стояв і дивився, як люди знімають взуття і заходять усередину, стають на коліна і моляться. Діти, підлітки, дорослі, дідусі й бабусі. Я ніяк не міг звикнути до думки, що всі люди навколо мене вірять у Бога. Вірять в Аллаха. Усі до єдиного. Більше того, судячи з їхньої поведінки, віра стояла на першому місці в їхньому житті. Це було незвично і лякало мене. Тож я стояв біля мечеті і спостерігав. Певне, підсвідомо я хотів побачити фальш, гру, тобто я хотів переконатись, що переважна більшість робить це, так би мовити, з громадського примусу. Тобто треба ходити до мечеті — от вони й ходять. Але вся їхня поведінка, їхні очі казали мені геть протилежне.

— Хочеш зайти? — раптом запитав мене хтось.

Я озирнувся і побачив чоловіка в темно-синьому джинсовому костюмі приблизно одного віку зі мною.

— Мехмет, — представився він.

— Остап, — відповів я, — я з України. — Я так і досі не зрозумів, як правильно звучить його ім’я — Мехмет, Мохамед, Магомет? — тому записую так, як чув.

— Не може бути! — зрадів несподівано араб. — З якого міста? — він раптом перейшов на російську.

— З Києва.

— Я п’ять років навчався в Сумах на інженера. У мене там залишилася дівчина!

У всіх арабів, хто навчався в Україні, залишається там дівчина, і, як правило, не одна, але це так, до слова.

— Так, може, зайдемо?

— Ні, дякую. — Щось мене не пускало того дня до мечеті.

— А ти був у музеї автомобілів короля Хусейна?

Він знав, чим мене заманити. Ми сіли в його старенький «фолькс» і поїхали до музею. Мехмет попри спеціальність, здобуту в Україні, робив рекламну поліграфію, — дорогою ми навіть заїхали до офісу, який він продемонстрував з гордістю, — так само, як і двох своїх клієнтів. Але мене найбільше вразили вхідні двері — скляні, з якимось хитким замком, — і те, що він не замикав машину на ключ. Я запитав, чи не боїться він пограбування.

— Пограбування? — здивувався Мехмет. — А, ну так, звісно! Ти, певне, чув про цей випадок минулого року: два албанці вкрали в Аммані автомобіль? Їх швидко затримали!

— А скільки у вас крадуть машин за рік?

— Жодної. У нас не заведено красти. Давніше за це відрубували руку, а тепер садять років на двадцять у в’язницю. Але не в цьому головне покарання — крадій просто не зможе жити серед людей: він порушив Коран — як така людина може жити поруч із тобою?

«Гм, справді, як? Видно, життя в Україні нічого його не навчило!» — з іронією подумав я, але схоже, Мехмет казав правду. Для мене такий стан речей був, звісно, нечуваним. З ісламу виходила неабияка користь, якщо розібратися. А потім ми їли кнафу, і я був вражений її смаком і зачарований Амманом, великим сучасним містом, яке залишає на язику, як і кнафа, солодкий присмак історії і загадки.

У готель я повернувся пізно. Не заходячи до номера, розташувався у великому холі