Джмеленя та дерево Ву - Галина Микитчак
— Не просто високу, а височезну!
— Диви, он та хмара, на горах! — хлопчик показав на сіро-молочні скелі, що здіймались за лісами на півночі. — Точно смерч!
Збоку від скелі, схожої на велетенське ікло, вгору піднімалася хмара, розхитуючи могутні сосни. Вона рухалась дуже швидко, лишаючи по собі темний слід, начебто хтось протягнув величезними граблями. Ще мить — і хмара зникла за скелястим частоколом Хрестової гори.
З усіх будиночків на вулиці виходили люди, збентежено роззираючись і підраховуючи втрачене майно — переважно рушники, купальники й парасолі. Прибігла Віолета Себастьянівна, заламуючи руки й безперестанку ойкаючи.
— Біда! Біда! Ай-яй-яй! Дахівку покрутило, квіти понищило! Такого ще в Алупці не було! Добре, що всі цілі! Ай-яй-яй! — їй в такт підгавкував маленький йоркширський тер’єр, Тютя, визираючи з сумочки.
— Не переживайте, нічого страшного не сталося! — заходилася втішати її бабця Леся і накрапала господині валер’янки.
Після плову й зупки з фрикадельками вирішили прогулятись до пляжу, глянути, що там робиться. По дорозі до них приєднались Білоноги, і всі веселою гурмою пішли тінистими вуличками униз.
Алупка ще в день приїзду щиро здивувала своїх гостей затишком. Місто, в якому творили художник Іван Айвазовський і письменник Олександр Грін, виглядало милим і добрим, як приморські містечка з їхніх творів. Маленькі покручені доріжки і вулички тонули в зелені самшитів, ялівців, лаврів, тополь, інжиру, туй і кипарисів, фісташок і маслин, смокв і сосен. По стінах старих кам’яних будинків і парканів виплітав візерунки дикий виноград. З усіх усюд, наче звичайнісінька трава, випиналися ростки маленьких пальм. На балконах, сходах, у палісадниках і клумбах цвіли щонайрізніші бегонії і герані, сульфінії і петунії. З гір спускалося свіже чисте повітря, настояне в соснових лісах, і текли кришталеві струмки, утворюючи в Алупці водоспадики, наповнюючи басейники, фонтанчики і ставочки.
Будиночки переважно були одно- й двоповерхові, деякі доволі давні, від них просто пашіло поважною старістю морських вовків. Більшість доріг огороджено парканами з вапняку й діориту.1
Це якщо спускатися вниз. А коли озирнешся, то зі всіх куточків міста побачиш корону з гострих сивих скель, що стримлять над Алупкою, наче вічні її вартові.
Щодня були на іншому пляжі: у перший день — на міському, на другий — на Чорному Бугрі, сьогодні зранку — на Дитячому. Тато хотів ще піти подивитися на Дикий пляж, але мама сказала, що вона сама стане дикою, якщо він ще раз про це затнеться.
Дрібну гальку міського пляжу вкривали довгі подряпини, ніби хтось волік велетенські ланцюги з води на берег. По піщаному жолобу в метр завглибшки було легко здогадатись, звідки хмара вийшла з моря.
— А тепло! — зрадів Степан Білонога, Дмитриків тато. Він підбіг до води, й хвиля обійняла його босі ноги. — Нормальне море! Можна купатися! І людей майже нема!
— Я про всяк випадок купальник одягла, — скромно призналася Галя, Дмитрикова мама.
— І я! Ледве врятувала його від бурі! — похвалилась Дзвінчина мама.
І всі пішли купатися. Жінки церемонно поплавали біля берега й повсідалися засмагати (а правильна засмага — то ціла жіноча наука!). Бабця Леся сиділа на камінчику біля води у своєму старомодному купальнику (зять тихенько хихотів, що вона у ньому схожа на крокодила з рюшечками) і дивилася, щоб діти не запливали на глибоке. Тати ж видивилися далеко в морі новий буйок і попливли до нього.
— Дивно, усі буйки тут білі, а той чорний! — сказала Іванка, спостерігаючи, як голови чоловіка й сусіда щораз меншають і зникають за хвильками.
— І дуже великий! — зауважила Галина. — Може, це від шторму міна спливла?
— А наші тлумки попливли туди! Куди берегова охорона дивиться? Міна біля пляжу!
Тепер мами вже були впевнені, що це міна і що тати вилізуть на неї й почнуть стукати по ній і… І що робити? Морської поліції не видно (це вам не Малібу), берегової охорони теж нема, найближчий рятувальник сидить за кілька сотень метрів звідси. Не встигне й добігти. Похвилювавшись, жінки сіли знову засмагати.
А тим часом Гєник і Степан допливли до міни. Їхні голови біля неї видавались крихітними. Чоловіки запливли за ту чорну круглу штуковину й почали штовхати її до берега.
— Здуріли! Ні, ну вони геть здуріли! Нащо нам міна?
— Діти, не підходьте до татів! Ідіть з бабцею подалі!
За хвилин десять чоловіки вже брели по пояс у воді, котячи по дну круглу штуку, яка сягала їм по груди. На міну воно було мало схоже, тому їхні сім’ї побігли їм назустріч. Морський улов був таким незвичайним, що до нього стікалися решта людей.
— Думаю, що ні в кого не викликає сумніву, що це волоський горіх, — сказав Дмитриків тато й обвів поглядом невеликий натовп. Усі закивали в знак згоди головами.
— Свіжий, недавно впав з дерева, — підмітив тато Гєник.
Колір горіха був світло-коричневий, майже бежевий. Саме так виглядають волоські горіхи, випадаючи зі своїх зелених обгорток. От тільки розмір цього плоду був у десятки чи, може, сотні разів більший, ніж у звичайних горіхових родичів.
— І що з ним робити? — задумалась бабця Леся. — Треба розколоти, серединку просушити — на всю зиму вистачить.
Але прибіг місцевий рятувальник і ще якийсь чоловік з міської ради. Горіх оголосили власністю міста й закотили у гараж зі скутерами й катамаранами. Хтось викликав журналістів з «Вечірньої Ялти».
На Південний Берег опускалася синя оксамитова ніч з її бражниками й кажанами. Квіти запахли сильніше, особливо запаморочливі аромати розливала навколо себе матіола й лаванда. Довелось поспішати додому.
Діти йшли попереду дорослих, обговорюючи незвичайні події сьогоднішнього дня.
