Жовте коло - Ігор Михайлович Бондаренко

— Де Інгрід? — запитав Максиміліан у Стелли.

— Вона в себе, готується до виступу.

У Інгрід був слабенький, але мікрофонно-приємний голосок. Вона робила тільки перші кроки на естраді і ставилась до цього дуже серйозно.

Фак зайшов до кімнати для переодягання. Інгрід стояла перед дзеркалом у коротенькій нейлоновій сорочечці і довгих білих панчохах.

— Ін, я мушу поїхати в Зальцбург.

— Сьогодні?

— Ні, завтра на світанку.

— Коли повернешся? — запитала Інгрід.

— Біс його знає, але затримуватись я там не збираюсь, будь спокійна. — Фак підійшов до дівчини, і вона підставила йому на прощання щічку для поцілунку.

Фак вирішив трохи прогулятись, подихати свіжим повітрям.

Він вийшов на Штефанплац. Вулиці вже порожніли, і машин поменшало. Вони мчали з величезною швидкістю, обдаючи пішоходів вітром і запахом бензину, і тільки на перехресті, під світлофором, на якусь мить застигали, виблискуючи лаком у світлі яскравих вітрин.

Фак ніяк не міг збагнути: навіщо він так негайно потрібен Йоганну? Йоганн Мірбах, як і Фак, був журналістом, і їхня дружба, що почалася ще в полоні, тривала й досі. Щоправда, останніми роками вони бачились рідко. Од Відня до Гамбурга, де жив Мірбах, не така вже й мала відстань, щоб часто їздити один до одного, та й час минав, а все це не зближує людей, якщо вони живуть у різних країнах. І все-таки він повинен з'їздити.

Фак хотів передзвонити шефу, але годинник показував пів на першу, і він вирішив, що той уже, напевне, спить. «Доведеться подзвонити йому вранці із Зальцбурга, до речі, може, Мірбах запропонує якийсь матеріал», — вирішив Фак.

Репортажі Мірбаха з Грюнзее[2] друкувались не лише в журналі «Штерн», але й на окремих аркушах-додатках, якими були обліплені всі тумби. То були сенсаційні матеріали, в них називались величезні суми фальшивих грошей, сфабрикованих у гітлерівському рейху і затоплених в озері 1945 року. Але ця сенсація відгонила політикою, а «листок Фака» як він називав свій журнал, політикою не займався, і тому вони й досі не зацікавилися цією справою. Фак теж поділяв думки свого шефа — людям набридла політика. Але у Мірбаха могли бути й інші, нейтральні матеріали.

Треба з'їздити. Але їхати поїздом не хотілося. Спального вагона можна було й не дістати, а провести цілу ніч сидячи — це вже не для нього. Максиміліан звик до комфорту і не мав аніякісінького бажання бодай на хвилину розлучатися з ним. «Поїду машиною, — вирішив він. — Години чотири посплю та й поїду».

Недалеко від площі Героїв містилося велике літнє кафе. Червоні світлові трубки замість ламп заманливо проглядали крізь густе листя кущів на бульварі. Максиміліан зайшов сюди ненадовго, випив лише чашку кави та й подався додому.

Кава трохи підбадьорила його, але вдома він освіжився ще й під душем. Приємно було лягти на прохолодні накрохмалені простирадла. Спати йому не хотілось, хоча була вже друга година ночі. Він заплющив очі, і в свідомості прорізалося видіння, яке вже стільки років переслідувало його: він бачив Мірбаха в кожусі, в шапці-вушанці, і пару… пару, що застилала обличчя тих, хто працював на морозі, і сині ялини, котрі, як і люди, чекають свого часу… І падають, падають під ударом сокири, під вищання пилки…

Як швидко вони засинали тоді, аби тільки випала вільна хвилина, — на голій землі, на снігу, просто притулившись до дерева… А тепер ось будь-яка дрібниця, навіть така, як поїздка до Зальцбурга, викликає безсоння. Що це — старість? Виглядає він непогано: обличчя випещене, біле, зморщок майже немає, легка сивина на скронях додає йому що більшої звабливості, так принаймні каже Інгрід. Але йому буває важко розмовляти з людьми, які не пройшли через війну, навіть з Інгрід. Вона народилась уже після війни, а війна — бар'єр, що розділяє житія поколінь.

Коли він прокинувся, вся кімната була залита сонячним світлом. Він глянув на годинник. Звичайно, проспав: шоста ранку. Максиміліан швидко одягнувся і вийшов на вулицю.

Перехожих на тротуарах майже не було, зате машини, мов скажені, суцільним потоком мчали одна за одною. Його «фольксваген» стояв за рогом.

Стовпчик бензометра показував три чверті бака: можна було спокійно їхати, не заправляючись у Відні. Фак запустив мотор, вибрався на Грабен і прилаштувався до колони машин, що нетерпляче почмихували.

Виїхавши за місто, Фак збільшив швидкість. Прохолодний вітер, що проривався крізь відкрите скло, бадьорив його.

Ці літні ранки за містом були й справді казковими. Омита росою трава була свіжа, і дерева зеленіли листям. Небо — ясне, жодної хмаринки. Альпи, що мріли вдалині, ще не повиті туманом. Сліпучий сніг, який випав уночі, іскрився на вершинах гір.

Коли у Максиміліана з'явилась машина, він збирався майже щодня виїжджати на природу. Та все не випадало: робота, робота, а потім уже просто ліньки.

Останніми роками Фак очолював відділ мистецтва і рідко коли залишав Відень, хіба що доводилось часом бувати в Зальцбурзі, де відбувалися міжнародні музичні фестивалі.

У Лінце Фак під'їхав до бензоколонки, заправився, потім зупинився біля кафе. В низькому прохолодному приміщенні його зустріла молоденька офіціантка, ще зовсім дівча. Вона миттю принесла Максиміліанові каву. Личко в неї було дуже гарненьке. Він легко взяв її за підборіддя, м'яке, мов пух курчатка.

— Ось тобі на шпильки, — сказав він і опустив у кишеньку її білого фартушка сто шилінгів. Якби в нього зараз був вільний час, він затримався б отут, повіз її до крамниці, де вона могла вибрати собі будь-яку річ, і відчув би себе принцом, що ощасливив Попелюшку. Але треба було поспішати.

Погода раптом зіпсувалася. Почалася злива. Важкі струмені дощу, мов мотуззя, шмагали по кабіні. І «двірники» не встигали скидати воду з вітрового скла. Довелося збавити швидкість і ввімкнути жовті фари.

Коли Фак увійшов до Мірбаха в номер, той уже складав речі:

— О, нарешті. Гадав, що ти вже й не