Українська література » Пригодницькі книги » Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук

Читаємо онлайн Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук
про існування містечка Баньос), почувши щось на кшталт «donde esta el Baсos?», подумає, що у нього питають про те, де знаходиться туалет, а не про якесь поселення під назвою Баньос.

Трапляються також казуси зі зворотнім ефектом. Той, хто постійно думає про містечко Баньос, часом не може второпати, коли йому говорять про туалет. Саме такий казус мені довелося відчути на власній шкурі.

Цього разу, прибувши на автостанцію, я вже нікого не слухав, ні на кого не звертав увагу і пішов напрямки до кас, де придбав два білети до Баньоса. Коротун-закликальник, що чатував біля каси, за допомогою спеціального компостера проставив дві дірочки на квитках і показав закуток, де збиралися всі пасажири нашого рейсу.

— Я скоро підійду і заберу вас на посадку, — сказав мені еквадорець.

До відбуття автобуса лишались лічені хвилини, аж раптом Ян увіпхнув мені до рук свій наплічник і мовив:

— Мені тре до WC. Скоро буду.

Я глипнув на годинник:

— Тільки не барися, чувак.

— О’кей! — відказав Ян і почвалав шукати станційну вбиральню.

Як на зло, не встиг мій товариш зникнути у лабіринті ходів величезного Terminal Terrestre, коли до нашого гурту прискакав працівник автобусної компанії, що перевіряв квитки біля каси.

— Панове, час рушати! Прошу за мною! — на всі груди прокричав він.

Люд заворушився, зібрав сумки та клунки і повільно посунув до одного з виходів на посадкові платформи. Лиш я стояв на місці і не рухався. Чекав на Яна.

— Baсos? A Baсos, seсor? [36] — коротун звернувся персонально до мене.

— Si [37], - відказую.

— Entonses vamos! [38]

— Pero espere un momento. Mi amigo nessesite baсos! [39]

— Que? [40]

— Ну, бляха, — пояснюю, збиваючись і перескакуючи з іспанської на англійську, — мій товариш відійшов. По потребі. Ай-яй-яй, як же воно буде іспанською?… Ну, він зараз прийде. Зробить пі-пі і прийде, — я показав, як Ян зараз у «баньосі» робить пі-пі, - і тоді ми поїдемо у Баньос.

«Що це він показав?!» — подумав чоловічок і втупився в мене, схиливши голову на бік.

— То ви їдете в Баньос чи ні? — спитав він приглушеним голосом.

— Та звісно їдемо! Просто моєму другові зараз потрібен не той Баньос, що у горах, а той «баньос», що на станції.

— Ти що, дурнуватий?

— Ні, я просто чекаю на Яна! Він пі-пі!

— Хто такий Ян?

— Той, хто пішов у «баньос»!

— Пішки?!

— Ні, блін, поїхав на катафалку! Звісно, пішки!

Працівник автостанції стиснув кулаки і замовк. Довго й пильно він обстежував моє обличчя, наче шукаючи якісь дефекти. Я відчував, що наша високоінтелектуальна лінгвістична дискусія от-от має закінчитися мордобоєм, але тут нарешті повернувся Ян і врятував мене. Чех схопив мене під руку і потяг до автобуса.

…Минуло кілька годин після полудня. Небо незмінно ховалося за хмарами. Автобус (цього разу значно гірший від того, яким ми їхали в Латакунгу) відчалив від терміналу, вишкрябався на крутий схил на південному сході Кіто і посунув у гори. За кілька хвилин еквадорська столиця лишилася позаду.

* * *

Гори росли і вшир, і у висоту. Ущелини вужчали й робились глибшими, дорога звивалась понад самою прірвою, дно якої ховалося в сутінках. Попри це водій навіть не думав збавляти швидкість. На деяких поворотах у мене спирало дихання, а Ян (непримиренний атеїст та безбожник, яких ще слід пошукати) кричав «ай-яй-яй!» і починав розгонисто хреститись. Не знаю як Ян, але я за всю дорогу разів з вісімнадцять замалим не загидив штани, причому, як спереду, так і ззаду.

Через три з половиною години, коли надворі вже починало темніти, автобус спинився посеред гір. У півтемряві за продовгуватою будівлею, яка, як виявилось, правила за Terminal Terrestre, проглядалося кілька вичепурених будівель, огорнутих зеленню. Практично відразу за ними прямовисно вгору широким півколом здіймалися кручі. Ліворуч від дороги зяяла прірва. Тобто, самої прірви я не бачив, але чув, як десь зліва й знизу вирує і шумує нестримна гірська річка.

— Це Баньос? — перепитав я одного з пасажирів, що вискочив слідом за мною з автобуса.

Еквадорець якось підозріло глипнув на мене і мовчки кивнув. За мить він розчинився у ледь помітній вуличці, що починалась біля автостанції.

— По ходу, це Баньос, чувак, — невпевнено сказав я Янові.

— Ага, — так само невпевнено відказав Ян, і ми посунули шукати наш хостел.

Хостел називався «Трансильванія». Я не знаю, скільки хостелів у Баньосі, але за відгуками на сайті «Hostel World», цей був найкращим. З його пошуками у нас не виникло жодних проблем, оскільки все містечко компактно втиснулося між прямовисними скелями на півдні та не менш прямовисною прірвою, вздовж якої вирувала Пастаса, одна з численних приток Амазонки.

Двоповерхова старенька будівля «Трансильванії» ховалась у півтемряві вузенької вулички на околиці Баньоса, один з кінців якої впирався прямісінько в скелю. Хостел від початку видався мені дуже підозрілим. Вікна були напівприкриті грубими дерев’яними віконницями з непевним різьбленням, над входом щирилися дві страшнуваті химери, наче щойно поцуплені з башт паризького Нотр-даму.

Я обережно прочинив скляні двері і вступив досередини. В холі першого поверху горіло кілька свічок, над рецепцією тьмаво блимала настільна лампа. На протилежній стіні кидалася в очі велетенська, майже з людський зріст картина, яка зображала графа Дракулу та трьох напівголих жінок-вампірів, що звивались коло його ніг. Відразу над стійкою рецепції висів гобелен, на якому був вишитий вовк-перевертень. Окрім блідолицього графа та його пишнотілих супутниць, нас ніхто не зустрічав.

— Кхе-кхе… — несміливо озвався я.

— Is anybody here? [41] — гукнув Ян з-за моєї спини.

У темряві коридора спочатку вигулькнув тремтячий клиновидний вогник свічки, затим проступили обриси невисокої юної еквадорки зі стягнутим у тугий хвіст волоссям, гострими бровами і відсутнім виразом у мутнуватих очах. Зберігаючи загадкову мовчанку, дівчина, неначе привид, вплила у хол.

— Quiйn es usted? [42]

Я спантеличився і не зміг нічого до пуття пояснити. Втім, молода горянка ніби й не чула мене. Не попросивши паспорта і навіть не спитавши імен, вона провела нас на другий поверх до крихітної кімнати з двома широченними ліжками, що займали весь вільний простір.

— Це ваша кімната, — тихо проказала еквадорка, втелющившись кудись перед себе, а потім додала незворушним голосом: — Відпочивайте.

Потому вона беззвучно зникла, залишивши після себе лиш теплий запах плавленого воску.

— Треба буде нагадати їй про бронювання, — мугикнув я. — Дівуля не записала нас і навіть не спитала імен [43].

Я зайшов до кімнати і ввімкнув

Відгуки про книгу Подорож на Пуп Землі. Т. 1 - Максим Іванович Кідрук (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: