Вигнанці - Артур Конан Дойль
Він уклонився й зітхнув, як це було в моді в часи Бекінгема, який прибув, щоб скорити серце Анни Австрійської, та династії кардиналів, що досягла тоді найвищого розквіту.
— Франції було б важко втратити ці сорок років, ваша світлість.
— Е, е! До всього ще й гострий язичок? Так, ваша дочка, мосьє, визначилась би своїм розумом і при дворі.
— Боронь боже, ваша світлість! Вона така невинна й скромна…
— Ну, це поганий комплімент для двору. Напевне, мадмуазель, вам хотілося б виїздити у великий світ, слухати приємну музику, бачити все прекрасне і носити коштовності, а не дивитись вічно на вулицю Сен-Мартіна й сидіти в цьому великому похмурому будинку, аж поки не зів'януть троянди на щічках ваших?
— Де тато, там і мені добре, — відповіла молода дівчина, кладучи обидві руки на руку батькові. — Я не бажаю нічого більшого від того, що маю.
— А я думаю, що тобі найкраще піти до себе в кімнату, — строго зауважив старий купець: він знав погану репутацію, яка встановилася за принцем щодо жінок, незважаючи на такий поважний вік його. Конде наблизився до молодої дівчини і навіть поклав свою жовту руку на її руку. Адель швидко відскочила назад. Маленькі чорні очі принца спалахнули недобрим вогником.
— Ну, ну! — промовив він, коли Адель, виконуючи батьків наказ, поспішно рушила до дверей. — Вам рішуче нема чого боятися за свою голубку. Принаймні цей яструб не може заподіяти ніякої шкоди, хоч би яка приваблива була здобич. Але я справді бачу, що вона така ж гарна душею, як і зовнішністю, а більшого не можна сказати навіть про ангела. Карета жде мене, месьє. До побачення!
Він нахилив голову у величезному парику і задріботів до виходу своєю вишуканою, хизуватою ходою.
З вікна де Катіна побачив, що він сів у той роззолочений екіпаж, який затримав їх, коли вони швидко поверталися з Версаля.
— По честі, — промовив він, звертаючись до молодого американця, — звичайно, ми багато чим мусимо дякувати принцеві, але ще більше вам, мосьє. Ви рискували життям заради моєї кузини, і, якби не ваш ціпок, Дальбер проштрикнув би мене наскрізь, скористувавшись своїм успіхом. Вашу руку, мосьє! Таких речей не забувають.
— Еге, йому слід подякувати, Аморі! — приєднав і свій голос старий гугенот, що саме повернувся, провівши до карети славетного гостя. — Його підняв господь як заступника пригноблених і помічника тим, хто пробуває в скруті. Хай буде над тобою благословення старця, Амос Грін! Рідний син не зробив би для мене більше, ніж зробив ти — чужий.
Молодий гість здавався більше збентеженим від таких виявів вдячності, ніж від усіх попередніх подій. Кров кинулась в його загоріле, тонко окреслене обличчя, гладеньке, як у дитини, але з твердо обведеними губами й проникливим поглядом блакитних очей, що виявляли неабияку силу волі.
— У мене за морем є мати й дві сестри, — соромливо промовив він.
— І заради їх ви поважаєте жінок?
— Ми всі там поважаємо їх. Може, тому, що жінок там дуже мало. Тут, у Старому світі, ви не знаєте, як обходитись без них. Мені весь час доводилось блукати понад озерами за хутром, місяцями жити серед дикунів у вігвамах червоношкірих, бачити їх брудне життя, слухати їх погані речі, коли вони навкарачки, по-жаб'ячому, сидять навколо своїх вогнищ. Потім, коли я повертався в Альбані до рідних і слухав, як сестри грають на клавікордах і співають, а мати розповідає про Францію колишніх часів, про своє дитинство та про все, вистраждане за правду, тоді я цілком усвідомив, що значить добра жінка і як вона, мов сонце, викликає назовні все краще й благородне в нашій душі.
— Справді, дами повинні бути дуже вдячні вам, мосьє, ви такий же красномовний, як і хоробрий, — промовила Адель Катіна, стоячи на порозі відчинених дверей і слухаючи його останні слова.
Він на хвилину забувся і висловлювався рішуче й не соромлячись. Побачивши молоду дівчину, він знову почервонів і опустив очі.
— Більшу частину свого життя я прожив у лісах, — говорив він далі, — а там доводиться так мало розмовляти, що можна й зовсім розучитись. Тим-то й виникло бажання у батька дати мені змогу пожити якийсь час у Франції. Він хоче, щоб я навчився дечому й іншому, крім полювання та торгівлі.
— А скільки часу ви збираєтесь пробути в Парижі? — спитав гвардієць.
— Доки по мене приїде Ефраїм Саведж.
— А це хто?
— Капітан «Золотого жезла».
— Це ваш корабель?
— Так, мого батька. Судно було в Брістолі, тепер у Руані, а потім знову попливе у Брістоль. Коли воно повернеться звідти, Ефраїм приїде по мене в Париж і забере мене.
— А як вам подобається Париж?
Молодий чоловік усміхнувся.
— Мені казали ще раніше, що це дуже жваве місто, і, судячи з того малого, що мені довелось побачити сьогодні вранці, я цілком упевнився в справедливості тієї думки, що це найжвавіше місто, яке доводилось мені коли-небудь бачити.
— І справді, — погодився де Катіна, — ви надзвичайно жваво спустились сходами вчотирьох; попереду вас, наче кур'єр, летів голландський годинник, а позаду ціла купа уламків. Але ж міста ви ще не бачили?
— Тільки вчора, проїздом, відшукуючи цей будинок. Надзвичайне місто, але мені тут не вистачає повітря. От Нью-Йорк — теж велике місто, але яка різниця! Кажуть, там аж три тисячі жителів, і ніби вони можуть виставити чотириста бійців, тільки цьому важко повірити. Але там з кожного місця можна бачити творіння боже — дерева, зелену траву, блиск сонця у затоці й на річках. А тут тільки камінь та дерево, дерево та камінь. Ну, справді, ви повинні бути дуже міцно збудовані, коли можете почувати себе здоровими в такому місці.
— А нам здається, що міцні маєте бути ви, які