Вигнанці - Артур Конан Дойль

другий поверх, звідки лунали крики, коли раптом назустріч їм вилетів великий годинник тижневого заводу і, перестрибуючи через чотири приступки, відразу перескочив через площадку і вдарився об протилежну стіну, де розсипався на купу металевих коліщат і дерев'яних уламків. Через мить на площадку викотився клубок з чотирьох людей і дерев'яних уламків. Боротьба тривала й на площадці. Люди схоплювались, падали, знов підіймались і дихали всі разом, нагадуючи тягу в димарі. Вони так переплелися між собою, що важко було розгледіти їх. Було тільки видно, що середній вдягнений в одяг з чорного фламандського сукна, а інші троє — в солдатську форму. Чоловік, на якого напали, був такий дужий і міцний, що, як тільки йому вдавалося стати на ноги, він тягав за собою по площадці супротивників, наче дикий кабан повислих на ньому собак. Офіцер, який вибіг услід за цим клубком, простяг був руку, щоб схопити цивільного, але відразу ж з лайкою відсмикнув її назад, бо цивільний добряче вкусив його міцними білими зубами за великий палець лівої руки.

Тулячи до губ поранену руку, офіцер вихопив шпагу і заколов би свого беззбройного супротивника, якби де Катіна, кинувшись уперед, не схопив його за руку.

— Ви негідник, Дальбер! — гукнув він.

Несподівана поява королівського лейб-гвардійця справила магічний вплив на тих, що билися. Дальбер відскочив назад, не приймаючи від губ пальця, і, опустивши шпагу, насуплено дивився на прибулого. Його довге жовте обличчя перекривилося від гніву, а маленькі чорні очі горіли люттю й диявольським вогнем незадоволеної помсти. Солдати кинули свою жертву і, засапані, вистроїлися в ряд, а молодий чоловік притулився до стіни й, струшуючи порох зі своєї чорної одежі, дивився то на свого рятівника, то на супротивників.

— У нас з вами давні рахунки, Дальбер! — промовив де Катіна, витягаючи рапіру.

— Я тут з наказу короля, — понуро відповів Дальбер.

— Безперечно. Бороніться, мосьє!

— Кажу вам, я тут з обов'язку служби.

— Дуже добре. Схрещуйте шпагу!

— Я не сварився з вами.

— Ні? — Де Катіна ступив наперед і вдарив його по обличчю. — Мені здається, у вас тепер є привід до дуелі, — промовив він.

— Чорти! — загорлав капітан. — До зброї, хлопці! Ей, ви там, нагорі! Візьміть цього чоловіка і схопіть полоненого! Іменем короля!

На його заклик сходами збігло ще з десяток солдатів, а троє, що були на площадці, кинулися знову на свого недавнього супротивника. Він викрутився і вихопив з рук старого купця товстий дубовий ціпок.

— Я з вами, мосьє! — промовив він, стаючи попліч гвардійського офіцера.

— Заберіть вашу челядь і бийтеся зі мною, як годиться дворянинові, — крикнув де Катіна.

— Дворянин?! Тільки послухати цього міщанина-гугенота, сім'я якого торгує сукном!

— Ах ти, боягуз! Я шпагою напишу на твоїй пиці, що ти брехун!

Він кинувся наперед і зробив удар, що влучив би просто в серце Дальберові, якби не впала важка шабля одного драгуна на його тоншу зброю і не перерубала леза коло самої ручки. З переможним криком ворог люто кинувся до нього, підіймаючи рапіру, але сильний удар ціпком, зроблений молодим іноземцем, примусив його випустити зброю, яка, задзвенівши, упала додолу. Один із солдатів, що стояли на сходах, вихопив пістолет і націлився в голову де Катіна. Постріл поклав би край сутичці, але в цю мить якийсь низенький дідок, що спокійно увійшов з вулиці і, очевидно, зацікавлений усією цією сценою, з усмішкою дивився на всіх, раптом ступив наперед і таким твердим і владним голосом наказав бійцям опустити зброю, що всі шпаги відразу вдарились об підлогу, ніби на муштрі.

— Ну, мосьє! Ну, мосьє! — строго промовив старичок, по черзі дивлячись на кожного. Це був дуже маленький рухливий чоловік, худий, як тріска, з випнутими зубами й величезним париком, довгі локони якого ховали обриси його зморшкуватої шиї й вузьких плечей. Одягнений він був у довгополий кафтан з оксамиту мишастого кольору, оздоблений золотом; високі шкіряні чоботи та маленький триухий капелюх з золотим кантом надавали йому трохи войовничого вигляду. Його постава і манери відзначались витонченістю: високо піднята голова, гострий погляд чорних очей, тонкі риси обличчя, самовпевненість у кожному русі — все це виявляло в ньому людину, звиклу наказувати. І справді, у Франції, так само як і за її межами, мало було людей, яким нарівні з королем не було відоме ім'я цього невеликого чоловічка, що стояв на площадці гугенотського будинку з золотою табакеркою в одній руці із мереживною хусткою в другій. Хто не знав останнього з великих французьких вельмож, найхоробрішого з французьких полководців, всіма любимого Конде, переможця при Рокруа і героя Фронди? Побачивши його худе, жовте обличчя, драгуни і їх начальник втупили в нього очі, а де Катіна підняв уламок своєї рапіри, віддаючи честь.

— Е, е! — скрикнув старий воїн, придивляючись до нього. — Ви були зі мною на Рейні… Е? Я пам'ятаю ваше обличчя, капітан. А ваші родичі були з Тюренном.

— Я був у Пікардійському полку, ваша світлість. Моє прізвище — де Катіна.

— Так, так. А хто ви, мосьє, чорт би вас узяв?

— Капітан Дальбер, ваша світлість, з лангедокських драгунів.

— Е! Я проїздив мимо в кареті і бачив, як ви висіли догори ногами. Молодий чоловік втягнув вас, очевидно, з умовою…

— Він заприсягся, що піде геть з будинку, — крикнув молодий іноземець. — Але коли я підняв його, то негідник напустив на мене своїх людей, і ми всі вкупі, скотилися зі сходів.

— Присягаюсь честю, ви не мало залишили слідів, — сказав Конде, усміхаючись і дивлячись на уламки, що вкривали підлогу. — Так ви порушили дане вами слово, капітан Дальбер?

— Я не міг іти на угоди з гугенотом і ворогом короля, — понуро відрапортував драгун.

— Очевидно, ви могли йти на угоди, але не виконувати їх. А чому ж ви, мосьє, пустили його, коли перевага була на вашому боці?

— Я