Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Козаки притягли до багаття потрощене, розсотане дерево. Його вирвало повінню у верхів'ях якоїсь сибірської річки, винесло в океан, і тепер хвилі викинули його на берег. Дерево кинули в багаття. Стовп іскор знявся догори.
— А все-таки Челюскіна не оцінили нащадки так, як він того заслуговує, — задумливо сказав Ваганов.
— На всіх своїх картах я назвав мис, якого досяг Челюскін, його іменем. Здається, ця назва прийнята зараз уже багатьма. Челюскін, безперечно, найсміливіший і найнаполегливіший серед наших моряків, які діяли в цьому краї!
Козаки, обігрівшись біля багаття, дрімали.
Старий Тит Лаптуков, який зараз більш ніж коли нагадував гнома, мішав ложкою в казані, як завжди, щось бурмочучи собі під носа.
— Отже, вирішено, — сказав професор: — завтра — назад. Навантажте тільки на «Тундру» якомога більше сухого плавника. Хтозна, чи знайдемо ми паливо, якщо піде сніг. А зараз — спати.
* * *
Погано пізньої осені на Таймирі, коли над тундрою починають двобій вітри з материка і з океану, коли сонце майже не гріє, а ночі тягнуться нескінченно.
То під парусом, то на вірьовці човен повільно йшов від зими. Нижня Таймира обміліла, в'язкою тванню біля берегів засмоктувала ноги. Пороги стали ще лютіші і небезпечніші.
Вітри, які раз у раз змінювали напрямок, дратували мандрівників. Вітер, з яким вони марно боролись годину тому, раптом повертав звідти, куди щойно промчався.
Варто було сонцю на хвильку сховатися за хмару, як негайно налітав холодний, пронизливий вихор. Одного разу дужим протягом повітря з бокової ущелини «Тундру» так шпурнуло на скелю, що зламалось кермо.
— На вірьовці йти певніше, — порадив
Лаптуков. Останнім часом старий став дійовим, навіть метушливим. Проживши вік на Таймирі, він краще, ніж інші, знав, що загрожує людям, коли вони застрянуть у безлюдній тундрі.
— Сили треба зберігати, — заперечив Лап-тукову професор. — Вітер — наш єдиний помічник…
Ваганов, який ремонтував кермо, зі злістю відповів:
— Дуже норовистий цей помічничок! Тут у спину, а там он, диви, подме у лоб.
— Та ви стаєте буркотливим, як наш Тит! — розсміявся професор. — Уявіть краще: по тундрі пливуть парусні судна і кожне має свій власний вітер. На всіх вітрилах одне пливе з попутним вітром на південь, а сусіднє — з попутним же вітром на північ. Де ще може бути таке диво? А ви ще бурчите, невдячний!
Надвечір з неба посипалися снігові крупи. Човен обледенів і, покрившись бурульками, вельми поважчав. Він протікав по всіх швах, і перед плаванням через Таймирське озеро його довелось заново конопатити мохом.
Вітряного дня «Тундра», стрибаючи з хвилі на хвилю так, що тріщало днище, помчала під вітрилом по озеру. Зачерпнувши бортом при особливо лютому пориві вітру, вона мало не потонула, та Ваганов устиг скерувати її до вузької коси, схожої на китову спину.
Поки мандрівники гарячково розвантажували напівзатоплену «Тундру», через корму якої вільно перехлюпували хвилі, їхній одяг змерзся і при різких рухах з хрускотом ламався. Процокотівши зубами ніч на вологому острівку, вони вранці перепливли на мис, звідки починалась уже найширша частина озера. Спробували було пливти далі, але знову мало не втопили човна і повернулись під захист мису.
Минуло ще три дні, а погода не покращала. Інколи вітер дув не так люто, зате назустріч.
У мішках залишались тільки крихти від сухарів. Пробували закидати мережу: що закинули, те й витягли. Добре ще — професорові пощастило підстрелити куріпку.
Четвертого дня, полюючи, Міддендорф з горба побачив на озері срібну смужку. Глянувши туди в підзорну трубу, професор поспішив до табору.
— Що сталося? — Ваганов бачив, що начальник експедиції дуже схвильований.
— Крига, — ледве переводячи подих, відповів той. — Вітер жене її сюди… Вона відріже нас.
Козаки зразу ж покидали в човен весь скарб. Усвідомлення небезпеки подвоїло сили, і човен, який підганяли частими ударами весел, поплив до західного берега озера, що поблискувало каймою міцної криги.
Веслярі, змінюючи один одного, працювали до повного знесилення, але вітер то гнав човен на південь, то відкидав його назад, у бік від гирла Верхньої Таймири.
28 серпня несподівано настало повне безвітря. Крижини, винесені в озеро поки ще невідомою, але вже близькою річкою, з неймовірною швидкістю почали змерзатися.
— Кінець надходить… — хрестячись, бурмотів дід Лаптуков. — Вмерзнемо тут. Ні пливти, ні йти… Миколо, угоднику милостивий, не дай померти без покаяння…
Професор став на лавку, оглянувся.
Збоку, за перетинкою крижаних брил, чорніла чиста вода. Адже це Таймира, Верхня Таймира, її гирло! Там — порятунок!
Навіть молодий лід встиг уже так зміцніти, що його ледве розбивали веслами. А давніший поступався тільки сокирі.
До гирла річки залишалось зовсім небагато, коли знову подув дужий вітер і лід почав рухатися. Човника розчавило, і він затонув майже одразу: «Тундра», стиснута з обох боків, розійшлась у пазах, і світлі фонтанчики крижаної води ринули в неї.
— Колекції, рушниці! — скрикнув професор, вистрибуючи на лід.
* * *
Снігова тундра. П'ять чоловік. Четверо ще так-сяк тримаються на ногах. П'ятий, хворий, лежить нерухомо. Хуртовина, виючи, мчить від берегів океану, нагадуючи про «білу смерть», яка чекає на кожного, хто заблукає зимою в тундрі. Хворий робить знак рукою, щоб всі наблизились.
— Я просив вас… Тепер наказую… Чуєте — наказую, — насилу вимовляє він, облизуючи губи, які запеклись.
— Нізащо! Нізащо! — вперто повторює Ваганов. — Ви хочете…
— Я хочу, — перебиває хворий, — щоб волю мою виконали… Неухильно, чуєте? Знаючи вашу благородність і відданість…
— А пропонуєте
