Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Знову і знову міняючи напрям, метались вони по тундрі, падаючи і знову підводячись. Вітер замітав, згладжував їхні сліди. Минуло п'ять, десять годин, імлиста напівтемрява розвіялась, туман з лілового став перламутровим. Зовсім знесилившись, голодні, замерзаючи, вони впали на сніг. Насилу ставши на коліна, козак потягнувся до підзорної труби, в сотий раз підніс її до очей і раптом радісно скрикнув.
Міддендорф вихопив у нього трубу. В молочному колі тремтів, танцював намет. Наприкінці двадцять третьої години безперервних блукань по тундрі професор і козак доповзли, нарешті, до нього.
Частина кочівників, які пішли раніше із зимового табору, мала заздалегідь влаштувати на річці Новій проміжний табір. Але Міддендорф застав там одного здорового і тридцять хворих. Професору, висловлюючись фігурально, знову довелось надіти лікарський капелюх…
— Ти добра людина, хвороба тебе боїться — тікає. Ми дочекаємось тебе тут восени, — прощалися з професором кочівники кілька днів потому. — А один не йди — пропадеш.
Останній провідник розлучився з експедицією, коли оленячі упряжки вийшли на низинний берег річки Верхньої Таймири.
— Пливи — припливеш в озеро, — сказав він професорові, показуючи на річку. — А краще залишайся, кочуй з нами. Лікуватимеш нас. Кращий чум тобі дамо, олешок.
— Що це за місцина? — спитав Ваганов.
— По-нашому, Сяттага-Милла… Залишайся і ти, друже. Тобі теж дамо трошки олешок, допомагатимеш лікареві.
— Гаразд, гаразд! — сміявся Ваганов. — Приїзди сюди на твоїх олешках восени. Можливо, надумаємо з лікарем назовсім у вас залишитись.
Чекаючи льодоходу, експедиція стала табором у Сяттага-Милла. Весна на Таймирі була волога, туманна. Сонце світило тьмяно, мов лампа в парній лазні. Навколо нього з'являлись величезні райдужні кола, які, перетинаючись між собою, створювали яскраві, променіючі плями «оманливих сонць»: це сонячні промені заломлювались у великій кількості льодових кристаликів, які кружляли в повітрі.
Хоч ртуть у термометрі лише інколи піднімалась вище тридцяти градусів морозу, на крутих берегових скелях сніг уже підтавав. Весна і зима поперемінно тіснили одна одну, і тільки до середини червня весна перемогла остаточно.
На південних схилах горбів ноги грузли в розкислій глині. Веселі снігові подорожники стрибали по перших проталинах, з'явились голосисті лапландські подорожники, а слідом за ними потягнулись табуни гусей. Весняні трелі куріпок не змовкали навіть в сонячні ночі. Під прозорою крижаною кірочкою ожили перші рослини — кошлаті, вкриті пухом, який захищає від холоду; і ось уже поруч з ними розпустила жовтий бутон сіверсія, таймирська рожа, яка цвіте раніше, ніж розтане сніг.
Льодохід тривав майже тиждень. З клекотом випірнали з води брили льоду, який утворився восени на дні. Сірі від вмерзлого каміння і піску, вони зштовхувались, виповзали на берег, щоб повільно танути тут мало не все літо.
Слідом за крижинами у човні, який назвали «Тундрою», вирушила до Таймирського озера й експедиція. Позаду тягнувся на вірьовці легкий нганасанський човник.
За кілька теплих днів на захищених від вітру берегових схилах, які дуже нагріває сонце, ледве помітна зелень перетворилась на барвистий квітучий килим. Крім яскраво-жовтих сіверсій, розквітли блакитні ломикамні, червоні армерії.
Плавання було спокійне, навіть занадто спокійне для Таймиру. Тільки раз — знявся дужий вітер — річка змусила мандрівників понервувати. Біля скелястого миска вони почули раптом шум вируючої води. Не інакше як водоспад!
Хотіли пристати до берега, але човен нестримно несло вперед і винесло в шумний, але цілком прохідний поріг. Тут його кілька разів підкинуло, гойднуло — і тільки.
Але ось і озеро. Не озеро, а справжнє прісне море — свинцеве, похмуре. Протилежного берега не видно. Ледь бовваніє якийсь острівець. На пологих берегових схилах нагромаджені вали з гальки: мабуть, робота льоду, виштовхнутого вітром.
Вивантаживши на берег усе, що було в човні, мандрівники попливли назад за тою частиною вантажу, що залишилась. Знову повернувшись до озера, вони застали його страшенно сердитим. Шторм гнав на берег такі хвилі, що бідній «Тундрі» могло бути непереливки.
Але полярне літо таке коротке, а всіх штормів не перечекаєш. І Міддендорф повів човна до найближчого острівця — низького, порослого травою.
Ваганов мав уже готовий перший ескіз карти шляху до озера і його південних берегів. Спочатку він позначив миси і річки під тими назвами, які чув від кочівників. Але тепер з острівця, де зупинилися, виднілись гори, затоки й острови, невідомі жителям Таймиру, а отже, природно, вони ніяких назв не мали. Ваганов стурбувався:
— Олександре Федоровичу, не можна так. Яка це буде карта? Давайте придумувати.
— Ну що ж… Пишіть: острів Купфера.
— Олександре Федоровичу, а хто це?
— Купфер? Російський фізик. З нашого Юр'ївського університету. А іншим мисам, затокам і островам даватимем імена найшановніших астрономів і натуралістів.
На карті західної частини Таймирського озера, яке поступово перетинала експедиція, з'явились острови Федорова, Савича, Бетлінга, мис Ленца, півострів Гофмана.
«Тундра» ввійшла в затоку. Вода в ній повільно текла на північ. Потім затока, яка дуже звузилась, знову розсунула береги, утворивши досить велике озеро. Коли перетнули і його, за мисом відкрився початок річки Нижньої Таймири.
Звідси можна було повернути назад. Міддендорф назбирав уже дуже цінні матеріали про природу Таймиру, клімат, грунти, тваринний і рослинний світ тундри. Ваганов заповнив на карті деякі «білі плями» півострова.
І не тільки успішне завершення більшої частини задуманих робіт змусило вченого подумати про повернення: він сам та й його супутники були вкрай виснажені. Чого варті хоча б ночівлі у тундрі, коли комарі і мошки щільним шаром обліплюють обличчя, руки, залазять у кожну дірку! Професор пробував спати під хутряним одягом кочівників; прокинувшись, він знаходив на руці червону татуїровку, яка повторювала орнамент нганасанської вишивки. Виявляється, комарі проникли хоботками в усі дірочки, залишені вишивальною голкою. Ваганов заривався в мох з головою, але й це погано
