Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький

Ранками професор ледве впізнавав своїх супутників: розпухлі повіки, обличчя, як подушки. Навіть у Тита Лаптукова, сухого, наче мумія, обличчя стало незвично круглим. Не раз згадував професор мандрівника Гумбольдта, який говорив, що він завжди ладен проміняти сибірських комарів на найкровожерливіших москітів річки Оріноко.

Але «комар-пора», як називають її кочівники, закінчувалась. Вдень, коли зупинились біля берега, професор босоніж бігав по тундрі, ганяючись за рідкісними екземплярами комах, а вночі тонка кірка льоду вже покривала калюжки. Це теж був сигнал повертатися. Он і птахи потягнулись на південь, у вирій.

І все ж «Тундра» від верхів'я Нижньої Тай-мири не повернула назад.

Адже залишилось так недалеко до океанського побережжя, де, мабуть, багато цікавого для натураліста. Ваганову теж хотілось побувати в гирлі Нижньої Таймири і зняти лінію побережжя: тоді його зйомки зімкнулись би із зйомками Великої північної експедиції.

Води Нижньої Таймири підхопили човен…

Він то плив над темними, глибокими ямами, то дряпав днищем гальку перекатів, то черпав бортами воду в порогах.

Глибока печера, яка темніла серед скель, дуже схвилювала професора:

— Вона! Вона! Хутчіш до берега.

— Та хто «вона»? — здивовано відгукнувся Ваганов.

— Печера Харитона Лаптєва.

І професор, оглядаючи печеру, розповів Ваганову, що після загибелі свого корабля Лаптєв пішов із Хатанги через пустельний і мертвий півострів до озера Таймир. Голодні собаки ледве тягли нарти. Снігова сліпота жорстоко мучила Лаптєва, але він все ж перетнув замерзле озеро і пішов по Нижній Таймирі до океану, назустріч Челюскіну, щоб разом з ним повернутися в Туруханськ. Як видно з щоденників Лаптєва, він під час походу по Таймиру був саме біля цієї печери.

Стала в пригоді вона і нашим мандрівникам: розпаливши біля входу багаття, вони тільки вранці відчули, що вдарив перший морозець.

Днів через три Ваганов, пішовши на берег за паливом, знайшов мамонтовий бивень, охайно розпиляний на три частини. Він лежав поруч з кінським черепом, обгорілими головешками і топорищем.

— Знову Лаптєв… — сказав професор.

— Та, можливо, зовсім і не він?

— А череп? Адже з Лаптєвим були якути, охочі до конини… Але дивіться, як чудово збереглись тріски і головешки в цьому кліматі! Ніби й не промайнуло над ними століття…

А назавтра, коли пливли вздовж високого правого берега, Міддендорф помітив раптом велетенські кістки, що стирчали із землі. Ваганов так круто повернув «Тундру», що вона мало не перевернулась. Професор виплигнув на берег, слідом за ним стрибнули топограф і козаки. Тільки Тит Лаптуков байдуже поглядав на них і не рушав з місця.

Наполовину прикритий мерзлою землею, з яру стирчав скелет велетенського мамонта.

— Оце так страховисько! Як у казці. — Ваганов шанобливо помацав кістку товщиною мало не в людський тулуб.

— Чудовий екземпляр. Шкода, що доведеться залишити його тут. Йому місце в петербурзькому музеї.

— А може, спробуємо? — Ваганов глянув на заступ, що лежав у човні.

— Такий подвиг нам не під силу, — обізвався професор. — Ця мерзлота тверда, мов залізо. Та й як ми його повеземо?

Він пальцем поколупав землю навколо величезного мамонтового ребра. Біля самої кістки земля була темно-бура, пухка, жирна. Далі починався мерзлий шар глини.

— Адже жирна земля — залишки мамонтового м'яса.

Ваганов взяв пучку, розтер між пальцями, понюхав:

— Гм! Та-ак…

— І ясно, що грунт ще не був мерзлий, коли наше чудовисько потрапило в нього. А якщо мамонти жили десятки тисячоліть тому, то й мерзлота в тутешньому краї їм ровесниця.

Друзі забрали в човен зуб велетенського допотопного звіра і позначили на карті «Яр мамонтів».

На другій стоянці професор спробував розкопати на горбі нору песця — полярної лисиці. Над входом звисали гострі бурульки з пасмами прилиплої до них шерсті — вони, як видно, неабияк заважали мешканцям нори. З-під землі пищали маленькі песці. Полинялі, облізлі тато й мама, відбігши осторонь, довго і гнівно гавкали на професора.

«Тундра» обійшла великий острів Фоміна — так Лаптєв назвав його в честь свого супутника, якута Фоміна. Ось і останній мис, за яким — збаламучена далина морської затоки.

— Ану, позначте на карті мис Ваганова, — звернувся професор до топографа. Той знітився. — Пишіть, пишіть! Мис Ваганова, який стереже вхід у Таймиру.

О третій годині ранку 13 серпня 1843 року човен пристав до скелястого острівця, який обмивали вже хвилі Льодовитого океану.

На схід йшло порізане затоками скелясте узбережжя. Шумів прибій. Море було чисте: дужі вітри одігнали кригу на північ. Ген-ген над тундрою ледь синіли відроги хребта, який кочівники називали Бирранга.

Але яка ж непоказна була сама тундра поблизу океану! Хвилясту її поверхню ледь прикривали рідкі плями мохів, освітлені блідим, затуманеним сонцем. Стертий і пошарпаний килим тундри з жовтими, вже мертвими травами нагадував папір, забруднений сіро-жовтими пробами малярського пензля.

Повітря біля океану було дуже вологе: шкіряні пояси, намети зволожилися, одежа прилипла до тіла, на сухарях з'явилася цвіль. Тит Лаптуков бідкався, що на узбережжі катма білих ведмедів. Старий сподівався повезти з собою їхні ікла, які дуже цінують південніше, в тайзі. Лісові мисливці носять їх як амулети. Вони вірять, що страшні зуби «дядечка» — білого ведмедя — налякають і віднадять його бурого «племінника», якщо він надумає напасти на людину…

Наступного дня човен поплив на схід, уздовж побережжя.

Це була смілива, але приречена на невдачу спроба: вітер, який раптово перемінився, легко відкинув «Тундру» назад, до гирла Тай-мири.

Розпаливши на березі багаття, щоб обсушитися, Міддендорф і Ваганов обмірковували своє становище. Власне, залишалось тільки чимдуж поспішати до Сяттага-Милла, щоб ще застати там кочівників.

— Ех, дурні наші голови, от у чому лихо. Якби ми свого часу купили на Єнісеї шкури та зробили шкіряного човна…

Ваганов зітхнув:

— Авжеж.

— І місткіше і легше, — вів далі професор. — У такий човен ми захопили б із