Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
— Повірте, човнів у нас нема, і я сам хотів би обернутися на барку, щоб везти вас! — присягався берберський чиновник, притискаючи руки до грудей. — Але це неможливо, і я ладен нести кожного з вас на плечах… на-своїх плечах…
Однак його красномов'я було марне: мандрівник виявився наполегливий і домігся, щоб йому дали дві барки. На них — де під парусами, де на вірьовках — і вирушив він вгору по річці. Коло Хартума — тут зливалися Білий і Голубий Ніл — вода з лівого берега була білувата, мулиста, з правого — світліша, блакитно-зелена.
У Хартумі Ковалевський зустрів єзуїта, отця Рилло з гуртом місіонерів. Святий отець прибув сюди за дорученням самого папи римського. Спритний єзуїт мало турбувався за проповідь слова божого. Ковалевський поговорив з ним, записав: «У Рилла багато інших задумів, до яких якщо і входить релігія, то тільки боком, як знаряддя, а не як мета». Святий отець і його помічники розвідували, рознюхували, де й чим можна поживитися. І чи не в будинок отця Рилла непомітно прослизнув перекладач російського мандрівника, щоб у кімнаті, де висить розп'яття і багато говорять про бога, розповісти святому отцю, що вперта людина з далекої північної країни, незважаючи на спритно організовані йому перешкоди, не полишає думки проникнути в найпотаємніші закутки африканського материка…
Від Хартума барки Ковалевського повернули вгору по Голубому Нілу. Маленька флотилія весь час лякала крокодилів. Ці істоти ніжились на піску зрання до вечора, інколи роззявляючи жовті, всіяні страшними зубами пащі.
До води підходили стада сарн і диких віслюків. Потім почались піщані обмілини, майже невидимі із-за тьми-тьмущої птахів. То були міріади журавлів, що поспішали покинути Африку раніш, ніж розпочнуться тропічні зливи.
Цілу ніч до світанку стурбовано кричали птахи, розганяючи сон. Хтозна, можливо, чимало з них полетять на простори російських рівнин… Хай же донесуть вони туди звістку, що російський прапор вперше відбивається у водах Голубого Нілу!
Відпливали назад береги, де в незайманих лісах, густо обплутаних ліанами, мелькали папуги, гралися спритні мавпи. Жителі поодиноких прибережних селищ пропонували купити цих кумедних звірят. Мавпочка коштувала всього шість копійок!
А ловили мавп дуже просто. Африканський мисливець не бігає за спритним звір'ям, не лаштує пастки і сільця. Наповнивши дзбан підсолодженим пивом, він ставить посудину в лісі на видному місці, а сам ховається де-небудь поблизу.
Мавпи розхвильовані, їх розбирає цікавість: що за незнайома річ стирчить посеред галявини? От сплигнула з дерева одна — і бочком, бочком до дзбана. За нею друга, третя — і почався бенкет.
П'яні мавпи верещать і б'ються доти, поки хміль не звалить їх на землю. Мисливець тільки того й чекав. Кілька хвилин — і сонні тварини вже зв'язані міцними мотузками. Проспавшись, мавпа бачить, що потрапила в полон, кричить, кусається, рветься на волю. Гірке похмілля…
На привалах Ценковський працював без відпочинку, збираючи гербарії. Що за роздолля ботаніку в тропічному лісі, в цьому живому зеленому музеї! Ковалевський теж захоплювався пошуками рідкісних рослин.
— Леве Семеновичу, любий, гляньте-но, як гарно тут! Природа розкинулась розлого, на російський лад. Це вам не Єгипет. Там у неї взяли, вимучили все, що вона могла дати.
Ковалевський вів ботаніка все далі від річки, де негри і араби стягували з обмілини барку. Тільки лев'ячий рев змусив учених поквапитися назад до Нілу.
Левів на барках побоювались. Не так давно, розповідали місцеві жителі, ці хижаки роздерли біля самої річки п'ятьох чоловік і кількох в'ючних мулів.
Розповідь ця особливо налякала лоцмана експедиції. І коли якось увечері поблизу стоянки барок пролунало рикання левів і замиготіли тіні звірів, лоцман сполошено закричав, що треба мерщій одчалювати від берега. Але Ковалевський зупинив його і зажадав, щоб спочатку порахували людей. Так і є: кількох чоловік не було.
Почали гукати. Ніякої відповіді, тільки леви після деякої мовчанки зарикали ще лютіше. Чи не потрапили вже нещасні араби їм на вечерю? Але тут розгледіли в пітьмі купку людей, які мчали по відмілинах хутчіш вітру.
А втім, на відмілинах теж було небезпечно. Якось араби вірьовкою тягнули барку, бредучи по коліно у воді. Раптом один з них скрикнув, змахнув руками і зник під водою. Мелькнуло його обличчя з витріщеними очима і судомливо роззявленим ротом.
Опам'ятавшись, люди почали галасувати, стріляти з рушниць у повітря, кидати вірьовки туди, де вирувала і пінилась закривавлена вода. Шум злякав крокодила. Араба витягли з води. Нога в нього була понівечена гострими зубами, він смертельно зблід від втрати крові.
Але чого ж стріляли у повітря, а не в крокодила? Та тому, що вбити цю хитру і підступну істоту з рушниці надзвичайно важко. З води видно тільки ніздрі, очі і частину спини, скуту закостенілим панциром, од якого відскакує куля. Отже, щоб убити крокодила у воді, треба поцілити йому в око.
Біля непрохідних порогів, які перетинали Голубий Ніл, експедиція покинула барки. Мандрівники пішли вздовж річки, до гирла її притоки Тумату.
У Туматі не було ні краплі води. Не віри-лось, що після дощів він перетворюється на велику річку. Але коли копнули заступом пісок у руслі, ямку заповнила вода.
Пройшовши вверх по Тумату, експедиція стала табором. Ковалевський зайнявся справою, заради якої його направили в Африку після наполегливих прохань єгипетського уряду: пошуками й організацією видобутку золота. Талановитий інженер, блискучий знавець гірничої справи, він заперечував думку багатьох європейських знаменитостей, які стверджували, що в центрі Африки золота нема. Незабаром Ковалевський зміг написати друзям:
«Успіх увінчав нашу працю і змусив тих, котрі не могли збагнути, що золото було там, де ми його шукали, покласти в рот не палець, а цілу руку на знак подиву…»
Але мріяв мандрівник зовсім про інший успіх. Він мріяв про подорож на південь, до витоку Нілу.
Ще в Єгипті
