Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Тільки згодом довідалися росіяни, в чому річ. В горах чутки блискавкою летять від кочовища до кочовища. Звичайно, про караван Голубєва знали всі верстов на сто навколо. Але всяка чутка по шляху зростає, мов снігова грудка. І «очевидці» доповіли ватажку кіннотників, що на допомогу оточеному російському загонові ідуть п'ятсот, а то і шістсот вершників, і везуть вони з собою «зембереки», тобто гармати, і ще якусь смертоносну блискучу зброю на триніжках. Ватажок злякався і наказав завертати коней…
Радісною була зустріч експедиції з загоном, який так щасливо уникнув небезпеки. Дружні росіянам киргизи влаштували справжнє свято. Вони на всьому скаку влучно стріляли з луків, пронизуючи очеретяними стрілами ціль, кололи уявного ворога списами, прикрашеними жмутками кінського волосся.
Але веселощі веселощами, а діло ділом. Іти до озера без підкріплення з Вірного було вельми ризиковано: біля Іссик-Кулю з'явились воїни кокандського хана. Однак марно гаяти час Голубєву теж не хотілось. Зробивши ще один перехід і залишивши верблюдів і вантажі в таборі, він вирішив визначити географічні координати кількох пунктів поблизу.
Ночували просто неба. Яскраво мерехтіли зірки. Голубєв розпитував провідників про народну астрономію жителів Північної Азії. Виявилось, що киргизи знають про нерухомість Полярної зірки. Вони називають її «Залізний кілок», а Великий Віз — «Сім лицарів». До «Залізного кілка» прив'язані два коні — дві зірки Малого Воза. Цих коней і намагаються спіймати «лицарі»…
Незабаром загін Голубєва досяг буддійського монастиря. За глиняною огорожею виднілись кумирні — молитовні з дзвінками під дахом. Монахам, котрі жили в монастирі, за правилами релігії заборонялося працювати, працювали за них служники.
В святій святих монастиря — кумирні — поруч з божками всіх розмірів, були зображення китайського богдихана, кримського і кокандського ханів, а також російського царя. Самодержавець всеросійський був намальований абияк і в руках тримав балалайку.
Провадячи астрономічні спостереження в горах поблизу монастиря, Голубєв милувався Тянь-Шанем. Сліпучо-білий сніг вкривав увесь хребет. Льодова вершина велетня «небесних гір» Хан-Тенгрі вранці здавалась правильним срібним конусом.
Голубєв повернувся до свого табору, куди вже прибуло підкріплення з Вірного. Тепер можна було сміливо рушати до Іссик-Кулю.
Караван вийшов у долину річки Тюп. Високо над потоком, що мчав до озера, вилася стежка. На схилах гір росли голубі тянь-шанські ялини, стрункі, мов кипариси, і високі, мов дзвіниці. Подекуди обабіч стежки стояли грубо отесані кам'яні бовдури.
Гірський прохід до озера називався Сан-таш. Голубєв спитав, що це означає в перекладі. «Лічені хвилини», — відповів провідник і показав на дві купи каміння біля стежки. Потім, на привалі, він розповів легенду.
У давнину завойовник Тамерлан вів тут своє військо. Він збирався дати вирішальний бій. І він захотів підрахувати своїх воїнів: чи їх вдосталь? Кожен воїн мав кинути камінь у загальну купу. Купа росла велика, і Тамерлан більше не мав сумніву щодо перемоги.
Битва справді принесла йому нову славу, але багато хоробрих воїнів наклали головою в бою.
Знову прийшов Тамерлан до тої величезної купи каміння і наказав кожному воїну взяти по одному каменю і віднести трохи вбік. Вийшло дві купи, і Тамерлан побачив, що друга нижча від першої — живими залишилось менше половини воїнів…
Стежка Санташу збігала в широку долину. Між ялинами блиснуло озеро, синє, як небо.
Іссик-Куль лежав у чаші зубчастих хребтів. З гір ринули потоки. Назустріч караванові дув вологий вітер, схожий на морський бриз.
Голубєв став табором на березі невеликої затоки в гирлі Тюпу. Закинули сіть — і через кілька хвилин у ній вже тріпотіли сазани. А один козак забрів у річку і умудрився нарубати риби шаблею.
Ворожі племена відкочували на південний берег. У гирлі Тюпу, біля східного краю озера, можна було спокійно працювати. Голубєв, залишивши табір, навіть з'їздив у Вірний — продовжити свої астрономічні спостереження і перевірити складні прилади та інструменти.
Справжній мандрівник рідко проходить одним і тим самим маршрутом двічі, якщо навколо лежать місця, які ще чекають на дослідника. Так і Голубєв. У Вірний він поїхав новою стежкою — через хребти Кунгей і Ала-Тау, а повернувся до озера через Курметинський перевал — один з найважчих.
Спочатку йшли долиною гірської річки. Вода з бурчанням перекочувала по дну велике каміння. Ледве знайшли брід, та й то такий, що всі скупались у крижаній воді. Потім Голубєв і його супутники втягнулись у напівтемне, вологе міжгір'я.
Підйом ставав усе крутішим, а тут ще доводилось розбирати завали, які влаштували на стежці киргизи, щоб перепинити шлях розбійницьким ватагам, які крали худобу в кочівників. Стежка так звузилась, що коні з трудом ставили копита.
Над перевалом клубочилися лапаті хмари. Почались вічні сніги. У промоклих вершників зуб не потрапляв на зуб. З провалля тягнуло пронизливою вологою. З другого боку стежки здіймались обледенілі стрімкі скелі. Коні раз у раз провалювались у запорошені снігом ущелини між камінням.
Стежка вперлась у гострий пік. Вершники злізли з коней і почали дряпатись по страшній крутизні. На вершині піку ледве міг би повернутися один вершник.
Звідси почався спуск. Майже рачки, до крові обдираючи руки, чіпляючись за каміння і виступи скель, повзли вниз люди. За ними, хропучи і пирхаючи, спускались коні. Далеко внизу, за безладним нагромадженням кам'яних мас, уже синів Іссик-Куль.
Зранку, навіть не відпочивши, Голубєв почав обстежувати озеро та його околиці.
Понад п'ятдесят річок впадали в Іссик-Куль, замкнений у своїй нестічній гірській улоговині. З допомогою барометрів Голубєв визначив висоту озера — 1600 метрів над рівнем моря. Він ще не знав тоді, що глибина озера подекуди перевищує сімсот метрів, його особливо вразила кришталева прозорість іссик-кульської води, солонуватої на смак.
Назва «Іссик-Куль» у перекладі означала «гаряче озеро». Звичайно, до гарячого йому було далеко, але м'які зими улоговини, запаси тепла в величезній товщі води, нарешті солоність озера не давали йому братися взимку льодом.
Спостерігав Голубєв і бурі, особливо страшні тоді, коли звечора дужий західний вітер здіймав хвилю,
