Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Поступово просуваючись понад берегом, Голубєв досяг крайньої західної точки озера. Спостерігаючи за рухом небесних світил і просиджуючи довгі години за розрахунками, він визначав географічні координати основних пунктів. Блакитним контуром точно ліг на карту Іссик-Куль. З допомогою геодезичних інструментів Голубєв вирахував висоту Хан-Тенгрі, однієї з найвищих і найнедоступніших вершин Тянь-Шаню.
Дорожні щоденники Голубєва заповнювались даними про глибину і температуру озер, про швидкість течій у річках, нотатками про побут «чорних киргизів», прозваних дикокам'яними через те, що вони жили в диких горах. Цікавили Голубєва грубо вирубані з каменю людські постаті, руїни фортець, кургани.
Від берегів Іссик-Кулю Голубєв повертався через перевали Заалійського Ала-Тау. Шлях був настільки важкий, що навіть непримхливі верблюди не витримали. Здохлих тварин покинули біля засніженої і заваленої камінням стежки на поталу хижим птахам.
З Вірного Голубєв зробив ще кілька далеких поїздок. Тільки важка хвороба змусила його припинити роботу. В нього виявилося ртутне отруєння: надто багато ртутних випарів вдихав він, користуючись недосконалими барометрами, які допомагали визначати висоту місцевості над рівнем моря.
Голубєв повернувся в Петербург — опрацьовувати широкі матеріали своїх спостережень. Здоров'я мандрівника щодень гіршало, однак він знайшов сили знову вирушити в Середню Азію, щоб побути на озері Ала-Куль.
Це була його остання експедиція. Він помер в тридцять чотири роки, так і не здійснивши нових експедицій у Середню Азію.
От і вся повість про мандрівника, ім'я якого відоме далеко не всім і часто губиться за словами «та інші».
Продовжуючи справу таких видатних дослідників, як Семенов-Тянь-Шанський і Сєверцев, він віддався їй всім серцем. В його експедиціях не було яскравих пригод, зате в них було багато наполегливої, буденної праці, без якої нема науки. Цією працею Голубєв заслужив добру пам'ять і визнання.
СІМДЕСЯТ ТИСЯЧ ВЕРСТ ПО СИБІРУ
В Читі Кропоткін бачив, як горить тайга.
Весна 1863 року в Забайкаллі була суха. Селяни орали більше за звичкою — земля розсипалася попелом, зерно в ній все одно не могло прорости.
Золотистий вогонь біг по торішній траві. Обгорілі дерева чорніли на червоному тлі. Сонце висіло над сопками тьмяне, ніби прикрите закопченим склом. Від їдкого диму дерло в горлі, і з одного кутка міської площі неможливо було розгледіти будинки на другому її боці. А ліси все палали й палали.
Кропоткін зрадів, коли його послали з Чити в Срєтенськ. Тут все було інше. Під вікнами будинку, де він зупинився, текла красуня Шилка. Страшні літні грози гуркотіли в горах за містом. Кропоткін дивився на гори, на річку, на обмиту зливою яскраву зелень, на пароплав, що ладнався відпливти, — і йому здавалося, що він відчуває вже дихання Тихого океану.
В Сибір зі своєї волі в ті роки їхали рідко — частіше сюди висилали по етапу, в кайданах. Князь Петро Олександрович Кропоткін приїхав сам. Він покинув Петербург, придворну кар'єру і проміняв ошатний мундир царської гвардії на непоказну сукняну форму амурського козацького війська. Кропоткін мріяв про те, щоб служити не цареві, а народові. Сибір здавався йому таким краєм, де найкраще можна було прикласти молоді сили попрацювати з користю для людей і для науки.
На жаль, різні справи, які напочатку доручали в Сибіру Кропоткіну, були мало схожі на те, що малювалось йому в мріях. Але справа, заради якої він тепер приїхав у Срєтенськ, уявлялась йому справжньою і багато де в чому привабливою; молодий офіцер мав брати участь у сплаві каравану на Амур.
Вниз по величезній річці пливли плоти і барки з російськими поселенцями. Вони ставили собі хати і випалювали тайгу під ниви. Земля ще не годувала людей, і в пониззя Амуру треба було завозити для поселенців хліб, сіль, солонину. Звичайно каравани сплавляли по Шилці, яка, зливаючись з Аргунню, утворює Амур.
Кропоткін, набравши команду із «синків»— так називали солдатів штрафних батальйонів, звільнених для заселення нових земель, — поплив із Срєтенська з кількома баржами. Баржі несло течією, назустріч пливли кам'яні скелі, в світлі ночі поцятковані плямами тіней. Річка вигравала на перекатах, дроблячи місячну доріжку.
Якщо баржі наносило на мілину, «синки» неохоче лізли у воду і затягували:
А як баржа на мілину стала, А чи сили в нас не стало. Ох, дуби-и-нушка, ох те, Ох, зелена, сама піде. У-ра-а!
Далі йшов куплет, що особливо подобався «синкам»:
Ох, хлопці припотіли, Випити горілки захотіли.
Якщо не вважати пробоїни в баржі, яка наскочила на камінь, плавання по Шилці проминуло вдало.
Поводив себе на сплаві Кропоткін зовсім не по-князівськи — їв юшку і кашу із загального казана, працював разом з веслярами. Втомлювався він дуже, але ночами довго не міг заснути і просинався навіть від легкого сплеску, від каменя, який зривався із скелі у воду; мимоволі думав про руйнування гір, про роботу річок.
Вже на Амурі, де Кропоткін допомагав начальнику всього сплаву майору Малиновському, караван спіткало лихо, його почав шматувати один з тих страшних ураганів, які силою можуть посперечатися з тайфунами. Вітер вирвався із-за хребтів, почав валити дерева. Великий човен з навісом, у якому пливли Малиновський з Кропоткіним, ледве встигли сховати в гирло бокової річечки.
Коли буря вщухла, з човна побачили: по річці пливуть дошки, колоди, ящики, бочки з солониною. Стало зрозуміло, що сталася катастрофа. Уламки барж пливли густіше і густіше.
— Все пропало,
