Материками й океанами - Георгій Іванович Кублицький
Слідів на м'якому мохові не залишалось, і вершник, який забарився і відстав, покладався тільки на чуття коня. Він кидав повід, злазив із сідла і плентався, тримаючись за хвіст коня, який наздоганяв караван.
Напрям тримали по компасу. Коли крізь зарості і бурелом ставало неможливо продертися навіть з допомогою сокири, Кропоткін звертав до гольців, вкритих то жовтими плямами лишайників, то сліпучим снігом. Коні ковзалися по осипах, роздряпували боки об бурелом. «В такій тайзі не водяться навіть тварини і птахи, — записує Кропоткін. — Слабкий звук пострілу звучить чимсь чужим серед цього безмовного царства кам'яних мас. Сама буря неспроможна зчинити тут шум, і безмовний вітер давить, тисне своїм напором, беззвучно леденить кров у жилах людини, яка випадково сюди забрела».
Повільно іде караван. Провідник часто зупиняється, придивляється до дерев, до гольців, щось бурмоче. Двадцять років тому він проходив тут. Але тоді і він був молодший і дерева нижчі…
Кропоткін іде за провідником, виламуючи зразки гірських порід, зарисовуючи обриси гір. Поляков дивиться, чи нема птахів, нагинається до трави. Топограф веде зйомку шляху, бурчить на комарів і мошок. Він не дуже вірить, що каравану пощастить пробратися в Читу. Конюхи теж бурчать і навіть говорять між собою про те, щоб кинути все і йти до Вітиму, а там на плоту спуститися до Лени.
Було ще байдуже, поки трималась ясна погода. Але ось полили дощі: слизько, мокро, багаття сичить; поки розпалиш — намучишся. На гольцях ночувати було холодно, і тому намети ставили звичайно в падях, біля річок.
Того злополучного вечора стали табором на береговому відкосі. Далеко за північ Кропоткін прокинувся від криків:
— Рятуйся! Тонемо!
Він вискочив з намету і опинився по коліна у воді.
— Братця, харчі на гору! Без них — смерть!
Його ледве почули. Річка — а втім, це була вже не річка, а гірський потік — шуміла так, що тільки дуже стомлені люди могли проспати доти, поки вода не підмочила їхню постіль. Багаття залило, було темно і моторошно.
Ковзаючи по глинястому схилу, Кропоткін потягнув нагору важку торбу з сухарями. Тоді взялись за діло і конюхи, які було злякалися. Ледве зняли намети, як чорнильно-темні вири закружляли на тому місці, де стояв табір.
Чи прорвала де річка греблю з деревних стовбурів — лісовий завал, чи переповнились від дощів болота, які її живлять, — хто-зна… У всякому разі, якби забарились люди — вода понесла б провіант. А тоді — голодна смерть у тайзі, де тільки луна може підхопити крик про порятунок.
Берестяна карта не обманула. Ще через кілька днів, особливо важких тому, що й люди і коні вже ледве переставляли ноги, а хребет вперто здимався вгору, караван раптом опинився перед тією самою долиною річки Муя, яка була надряпана на карті.
Кропоткін ледве вірив очам. Захищений від холодних вітрів похмурими Делюн-Уранським і Північно-Муйським хребтами, що їх щойно перетнула експедиція, внизу лежав радісний і сонячний світ.
Зеленіли луки. Густі зарості черемухи, березові гаї; соснові бори, галявинки, блакитні від польової герані, співи птахів — усе це здавалось незвичайним, майже казковим після німої тиші і гнітючої одноманітності тайги на хребтах.
Зовсім був би чудовий для відпочинку зелений оазис, якби не гнус і не турбота про те, що чекає на експедицію далі, за хребтом, який прикрив Муйську долину з півдня.
А за цим хребтом — Кропоткін назвав його Південно-Муйським, — почалось величезне плоскогір'я, яке обмиває Вітим та його притоки. Тут Кропоткін остаточно переконався в помилці видатного німецького натураліста Гумбольдта, який стверджував, ніби всі гори Азії тягнуться із заходу на схід або з півночі на південь. Відкриті Кропоткіним Делюн-Уранський, Північно-Муйський і Південно-Муйський хребти тягнулись з південного заходу на північний схід. Крім того, тут стелились величезні плоскогір'я, не позначені на картах Сибіру і котрі ніяк не в'яжуться з теорією Гумбольдта.
Тепер Кропоткін міг виступити з науково обгрунтованими припущеннями з приводу справжнього, а не уявного, створеного в кабінетах, рельєфу цієї частини Азії.
Восени 1866 року вулицями Чити пройшов караван коней, навантажених в'юками і зразками каміння, з опудалами птахів, з папками гербаріїв. Поруч ішли засмаглі, бородаті люди в таких стоптаних чоботях і такій драній одежі, що їх можна було побачити хіба що на жебраках, котрі штовхались біля церковних дверей. І вже, звичайно, жоден читинець не повірив би, що розбишацького вигляду бородань з ножем біля пояса — це і є молодий князь Кропоткін, який, за чутками, загинув десь на півночі, пробираючись із золотих приїсків до Чити.
За Олекмисько-Вітимську експедицію — останню велику експедицію Кропоткіна в Сибіру — Географічне товариство присудило йому золоту медаль. Висунуті молодим ученим теорії викликали такий інтерес і схвалення, що його обрали секретарем відділу фізичної географії цього товариства.
«П'ять років, які я провів у Сибіру, були для мене справжньою школою вивчення життя і людського характеру, — писав згодом Кропоткін. — Мої тривалі подорожі на перекладних, на пароплавах, у човнах, а головним чином верхи на коні чудово загартували моє здоров'я. Подорожі довели мені також, як мало насправді потрібно людині, коли вона виходить із зачарованого кола умовної цивілізації. З кількома фунтами хліба і маленьким запасом чаю у перекинчинах, з казанком і сокирою біла сідла, з кошмою під сідлом, щоб покрити нею постіль із свіжонарізаного листвяка, людина почуває себе навдивовижу незалежною навіть серед невідомих гір, густо порослих лісом або ж вкритих глибоким снігом…»
Кропоткін пройшов, проїхав і проплив по Сибіру сімдесят тисяч кілометрів — іншими словами, проробив шлях, який дорівнює двом подорожам навколо земної кулі поблизу екватора.
Повернувшись до Петербурга, безстрашний мандрівник і творець теорій, які висунули його в ряди найвизначніших географів світу, вирішив кинути науку заради боротьби з царизмом. Тоді цар особисто розпорядився ув'язнити Кропоткіна в каземат Петропавловської фортеці, маючи намір згноїти його там. Але арештант сміливо втік звідти і до революції змушений був жити на чужині.
Наукові заслуги Кропоткіна не обмежуються дослідженнями в Сибіру. Він, наприклад, автор відомої доповіді, направленої Географічному
