Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
— А знаєш, що вважалося у наших предків поганим тоном?
Ніхто не відповів на дзвінок. Ми стояли й чекали довго, і я чув, як «цензор Феоктистов», в'їдлива вахтерка, відповідає Клепчі:
— Два дні тому, неначе, чую — замок клацнув. Дивлюсь — чоловік. Але двері зачинені. Питає: «Що, там нікого нема, бабусю?»
— Який хоч на вигляд чоловік?
— А такий собі… ну… ніби трохи міський, а трохи ніби й не міський.
Нарешті привели понятих і відкрили замок. І надія моя одразу зникла, і відчуття біди перетворилося на впевненість.
Ельма лежала нерухома на підлозі. Здоровенний тигровий Едгар, побачивши мене, непевне крутнув огузком. Очі в нього були нещасні й сльозилися, і він одразу заплющив їх. Навіть не підвівся назустріч.
У передпокої різко й нудно чимось пахло.
— Він не їздив у ніяке Вільно, — впевнено сказав я Щуці, — інакше б одвів собак. Він і не думав їхати більше ніж на один день.
— Собак приспали, — сказав Щука.
— Того ж дня приспали. Бачите, ще не з'їдена їжа, не випита вода. Тільки як могли приспати на стільки днів?
— Може, шукали щось? Коли за один день не знайшли, то могли повторити дозу.
— Але як? Це виховані пси. Вони нічого не візьмуть з чужих рук. Тільки в Мар'яна… і в мене.
— Окрім повітря, якого ні з чиїх рук брати не треба. — Щука показав на замкову щілину.
— Я знаю, що вони шукали. — І я дістав з портфеля книгу.
— Що ж, давайте сядемо тут, — Щука показав на довгу скриньку для взуття, — щоб не заважати. Займіться хатою, лейтенанте.
Ми сіли на скриньку і почали уважно переглядати старий том. Все це було даремно. Що можна було помітити за годину, коли я цілими днями сидів над ним?
— Забери, — сказав нарешті Щука, — думай і далі над цим. Тут не нашого розуму справа. Можливо, якась складна головоломка. А може, й простіше. Вартість книги велика?
— Так.
— То, може, ніякої загадки й нема.
— Хочете сказати, що ціна людського життя не більша за ціну цього мотлоху?
— Є такі, з вашого дозволу, люди, для яких життя іншого не варте й шеляга.
— Зайдіть, — сказав Клепча, — подивіться своїм оком, чого бракує в квартирі?
Я зайшов. Огляд, видно, вже закінчився. Тільки один э групи ще перебирав папери в шухляді стола. Як і раніше, літали під стелею ангели, як і раніше, Юра давив ногою змія. Тільки Мар'яна не було. І не буде більше.
— Не вистачає двох картин, — глухо сказав я.
— Тоді, значить, про книгу й мови нема, — сказав Клепча. — Мо', й справді, бариги-спекулянти. Не вигоріло, і все. Така історія, розповідали, недавно у Москві була, на вулиці Качалова. Умовляли-умовляли продати — ну, і все закінчилося на цьому. І дзвонили, тероризували потім зі злості: випала здобич із рук… А ось картини — це цікавіше.
— Товаришу полковник, — чоловік у цивільному, що порпався в шухляді, простягнув Щуці аркуш паперу. — Це, либонь, цікавіше за картини.
Щука прочитав і простягнув папір Клепчі. Той пробіг очима, свиснув і подивився на мене. Полковник узяв аркуш і подав його мені. А коли я в свою чергу прочитав те, що було написано, у мене неприємно перехопило подих.
Аркуш був по всій формі складеним і завіреним у нотаріуса заповітом, за яким громадянин Мар'ян Пташинський, на випадок раптової смерті, заповідав усе своє майно другові, громадянинові Антону Космичу, з умовою, щоб означений Космич утримував колишню дружину вищезгаданого Пташинського на весь час її хвороби.
— Що в неї? — спитав Щука.
— Рак, — сказав я. — Лежить у Гомелі.
— Отже, друге значення «на час хвороби» — до смерті, — сказав Клепча.
— Ну, навіщо ж так, — сказав Щука. — Подзвоніть, Клепча, до нас, нехай наведуть довідки в Гомелі про стан… як її? про стан Юлії Пташинської.
Не встиг лейтенант покласти трубку, як почувся дзвінок у двері, і серце моє знову впало від неймовірної раптової надії. А потім тупо заболіло, бо це був усього тільки той чоловік, якого бачив з чемоданчиком на березі Романі. Я здогадався, що це, мабуть, медичний експерт.
— Що це ви, Єгоре Панасовичу? — спитав Щука.
— Хотів, щоб скоріше довідалися про висновки розтину, а мені по дорозі, ну і…
— То що виявилося?
— Ніякісіньких слідів не своєї смерті, — сказав низенький рум'яний лікар.
— Що ж його, ангел божий?
— Можливо. У нього два мікро- і один широкий інфаркт.
Розрив серця — ось причина. Мабуть, стояв у човні, і тут сталося. Упав у воду і захлинувся.
— Чому ж він сам поїхав?! — у розпачі крикнув я.
— Його справа, — буркнув Клепча.
— Ясно, що його. І ніколи, ніколи він не берігся! Ніколи!
— Які картини пропали? — спитав Щука.
— Оце й підозріло, — сказав я. — Якби крали, то крали б інші. Оту, оту. Оту. Їм ціни нема. А ті дві — казна-що, тільки що давні. «Христос в Емаусі» німецької школи минулого століття і англійська «Кромвель біля могильної ями Карла І». Цю він у Києві в ЦУМі купив одразу по війні.
— Пам'ятаю я цю картину, — раптом сказав Щука, — довго вона у них на стіні висіла. Пошкоджена трохи внизу. Кромвель у паланкіні сидить.
Я вирячив очі.
— Ну й пам'ять!
— Пам'ять професійна.
— Точно. Продерта була. Він реставрував. Великі дурепи, яскраві. «Кромвель» цей «під Рембрандта наддає». Він їх не цінив.
— То, може, не розібралися? — спитав лікар. — Побачили, що великі, в око впадають, — ну, і взяли.
— А чого тоді не взяли ще чогось? — сказав раптом «цивільний». — Ось. Гроші. І чимало, видно, грошей.
Грошей було вісімсот двадцять карбованців.
— Мо', поспішали? Не знали? — спитав Клепча.
— Це бариги від мистецтва, — сказав я. — Хоч дещо, та розуміють. Не взяли б вони цих картин. Може, інше. Мо', не цінив, то продав. Йому для жінки були потрібні гроші.
— Можливо, — сказав Щука, — нехай наші пошукають по антикварнях.
… За вікном уже лежали сутінки, і ми зібралися йти, коли задзвонив телефон. Клепча зняв трубку.
— Так… Так… Дякую вам.
— Що таке? — спитав Щука.
— Дзвонили від нас. Юлія Пташинська померла п'ять днів тому…
Вигляд у нього був дивно поважний. Він дивився на мене.
— …і якраз у ймовірний день смерті чоловіка. Ц-цік-каво. Може, й картини… про людське око.
Краска кинулася мені в щоки. Тільки тут я
