Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич

«Мідь… змія… дим…» До чого тут, к бісу, дим? Мідь написана там, як мед… А може, це не «мідь», а «мед»? Дурниці різні лізуть у голову, шановний друже Космич, дурниці і маячня сивої кобили! Тому що який осел ховатиме щось там у мед? Хіба що вбитого на війні знатного чоловіка заливали в труні медом, щоб довезти цілим до родової усипальниці чи до бальзамувальника? Але уявіть собі людину, яка розшифрувала, шукала, витратила на це півжиття, і все тільки для того, щоб знайти труп? Це, пробачте, гумор шибеника. Та й потім, що можна намотувати довкола меду? Ні, зрозуміло ж, що це щось треба мотати навколо якогось мідного предмета. А навіщо?.. Ні, з цього кінця нічого не виходить… Коріння сховало початок. Дерево з корінням… Стоп! А чому дерево? Про дерево ніде не сказано!.. І, зрештою, на світі існують синоніми… Так… Ну, ну… Корінець може бути не тільки в дерева… Корінці можуть бути тютюнові… Корінець може бути… в… книги. У книги, чорт побери! У книги!

Я кинувся до стола, де лежала книга. Я не міг зачекати, не міг обдумувати все це далі. Бо ще одного розчарування я не зніс би. Я страшенно боявся і водночас, ніби заздалегідь — і твердо — знав, що не помиляюся. Бо я був ідіот, який навіть не здогадався, що найкраще можна замаскувати річ на очах в усіх.

Корінець щільно прилягав до аркушів, але не був пришитий нитками, і це мене трохи заспокоїло. Я взяв залізну лінійку і почав обережно просовувати її під корінець. Лінійка входила дуже повільно, з тихим потріскуванням: віддирався клей. І це було так, ніби сталевий ланцет з потріскуванням різав мою плоть. Це було варварство, зрозуміло, але я не міг більше чекати. І я не різав по книзі, а просто відокремлював цю руду шкіру, нехай собі й віддираючи приклеєне. Він нарешті відстав. Я глянув у просвіт і помітив, що там немовби щось жовтіє. Де пінцетом, а де й пальцем я тягнув, ворушив, поступово витягував це жовте…

…І майже крикнув, вражений, коли на стіл переді мною лягла нарешті складена удвоє стрічка пергаменту. Довга стрічка, на якій були розкидані літери, написані стародавнім, чорним і поруділим, чорнилом. Інкаустом, як називали його предки в ті часи.

Я тут же замірив його. Завдовжки він був, як розгорнеш, 63 сантиметри, завширшки — 49 міліметрів. Літери були розкидані, як їм хотілося, але навіть там, де вони складали рядок (завжди під певним кутом до стрічки), я нічого не міг зрозуміти. А втім, це могло бути довільною комбінацією знаків, бо сусідні рядки звучали так:

Принаймні одне слово, «Finis», було зрозуміле. І те слово було латинське. І означало воно «кінець». Але варто було перейти до сусідніх клаптиків, які написані були рідненькою нашою кирилицею, і одразу виходила нісенітниця, на зразок такого:

Скажіть, ви чули коли-небудь про слово, яке починається з твердого знака, або про твердий знак, який зручно розташовувався після голосної? Я — ні.

І я читав, і все це звучало, як у збожеволілого рабина, що читає білоруську книжку на єврейський манір, з кінця. «А чорт! А чому й справді не уявити, що це написано «з кінця», навпаки. Скажімо, методом, який тоді вважався досконалою шифровкою, а тепер перейшов у користування дітям, коли вони гуляють у таємні товариства. Тоді першій літері алфавіту повинна відповідати остання. А — це я, а я — це а.

Гм, ось і відповідні клаптики «яа». І ще «яа». І ще. Значить, це «ая». Схоже на те, що в білоруській мові є закінченням прикметників жіночого роду типу «товстая», «дурная». Ну що ж, у цьому щось є. Цілком можливо, що це і є дитячі хитрощі «літереї», коли алфавіт ділили пополам, першу половину писали зліва направо, а другу справа наліво, під нею, а потім заміняли літеру з верхнього рядка літерою з нижнього, і навпаки.

Що ж, спробуємо і ми.

Скільки ж це в нього було літер у старобілоруському алфавіті? Ну, в часи Кирила Туровського було сорок дві. Але навіть уже в той час майже не вживалася літера

А вже до XVI століття й поготів.

Шифрувальник навряд чи вживав і такі знаки, як юси прос ті і йотовані. Викреслимо і їх. Літери «от», «ксі», «псі» не були в пошані в стародавніх білорусів, особливо в мирських документах. Я довго думав, чи вживав мій чоловік такі літери, як «зело» «і десятиричне», «фіта», «ять» і т. д. І вирішив, що не вживав. Замість них цілком можна вжити звичайні з, і, ф. А йому треба було якомога спростити свою справу. Таким чином «алфавіт шифрувальника», який я склав, наближався до сучасного білоруського алфавіту. Отож у мене вийшло тридцять літер, або два ряди по п'ятнадцять.

На одному боці були такі літери (я даю, звичайно, сучасне їх написання, а не тогочасне, з викрутасами).

І більше нічого до самого кінця шістдесятитрьохсантиметрової стрічки. Я підставив літери.

«Як латин…» Щось складалося. Але чому тільки це? Написав, потім подумав і перегорнув стрічку? Можливо.

Перша літера на звороті щ. Це означає є. «Як латинє». І тут добре.

Коли я переклав літерею на звичайну, нормальну людську мову, на стрічці з'явилося таке: Перша половина стрічки:

Друга половина стрічки:

Питання перше: чому писав навскоси? Питання друге: чому весь пергамент носить сліди колишньої зім'ятості і, подекуди, плями від клею? Питання третє: яким методом запису користувався той чоловік?

Ось слово «капь», стара міра ваги. Вона повторюється. Ясно, що ці рядки повинні бути поруч, бо, скоріше за все, тут щось перелічується. Але між словами капь зта і капь срла не десять, а одинадцять рядків. Ні, це знову не те. Ти знову мало не вдарився на легку дорогу. Знову. І тому знову покарай себе важкою працею, чоловіче.

Думай, хлопче! Хоч би як здавалося, що зрозуміти легко, — думай. Думай! Помізкуй. Чому стрічка зім'ята? Чому навскоси? Чому плями клею, білі клаптики, чому не зім'ятий саме той кінець, на якому ті, єдині на весь другий бік, літери?

У книжковому шифрі є слова «…склади змією, сходами, димом… Склади спершу все ціле довкола міді».

І тут мене мов стукнуло! Я згадав один середньовічний білоруський спосіб посилання таємних листів. Два