Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
У наступні п'ять днів я спокутував гріх свого «п'яного глумління». Працював, не даючи собі ані хвилини перепочинку.
Не можна було повірити в те, що тільки сама коштовність старої книги викликала таку облогу хати Пташинського, всі ці дзвінки, блукання під вікнами і все інше. Я майже впевнений був, що розгадка десь у самому тексті: якась приписка на полях сторінки, напис, уміло захований у в'язі орнаменту, іще щось. І от я шукав. Всліпу, бо не знав, де і що шукати.
Багато разів за життя я читав Євангеліє, одну з кращих (якщо не найкращу) з історій, вигаданих людством за все своє існування. Приємно мені було читати його й зараз, думаючи над окремими місцями, уявляти. І все-таки не так приємно, як раніше. Тому що, хоч я й читав мало не по складах, — шукав я все-таки інше. Так для людини, яка раптом помітила перший гриб, одразу перестає існувати зелена співуча крага розкішного літнього лісу.
Так і я йшов, уткнувшись носом у землю. Без ніякої користі, окрім моральної. Та й та була іншого гатунку, тому що я стежив, а не думав.
Часом з'являлася думка, що ховати щось у такому тексті блюзнірство, а вже для середньовічної людини (якщо тільки ховала вона) — не просто блюзнірство, а блюзнірство, яке межує з єрессю, із загибеллю тіла і безсмертної душі. І, якщо це так, то таємниця має бути страшенно важливою, або… або та людина не повинна була вірити ані в бога, ані в чорта, ані в тогочасний закон.
Я прочитав усі чотири Євангелія і діяння апостолів, і їхні послання, починаючи від послання Іакова і кінчаючи посланням до євреїв. Лишився тільки Апокаліпсис Іоанна Богослова та недоречно приліплений до нього Статут, теж із «посланнями», тільки вже світських володарів.
Нічого! Хоча б тінь якогось сліду, якоїсь загадки!
Зрештою я почав думати, що з цим текстом ми помилилися. І, найгірше, до тієї самої думки схилявся і Мар'ян За ці дні він разів зо два заходив до мене, і ми до болю в очах, тупо вдивлялися в тексти, перевертали під черепами гіпотези, і все це тільки для того, щоб одразу зарізати їх. Єдине, в чому ми «посунулися» вперед, був справжній акт про зникнення дружини Ольшанського, надрукований в «Актах, виданих археографічною комісією…».
— А що нам це дасть? — спитав я.
— А може…
— Рибу нам з тобою ловити, а не шукати.
— Половимо. Ось-ось уже. Навіть на озерах крига майже зійшла.
І ми знову до очманіння сиділи над книгою й копією, і Мар'ян бурчав:
— Холмси, теж мені ще… Пінкертони… Картери… Станкевичі… Мегре.
Тієї гнилої, сльотавої березневої п'ятниці — було це, здається, двадцять дев'ятого березня — ми також ні до чого не додумалися.
— Пророк Наум і той би не додумався, — плюнув нарешті Пташинський.
— Ну-ну. Невже ми вдвох дурніші за одного.
Я пішов провести його. На душі від власної безпорадності було нудно.
— Як цуценята сліпі, — сказав Мар'ян.
Попереду спускався сходами цікавий молодик, сусід Лигоновського. І цього разу в його руках було відро із сміттям. Де він його бере?
— Отаке сміття в наших головах. Викинеш — і зостанеться пуста череп'яна макітра.
— А мо', й справді треба все викинути і почати спочатку, — сказав я. — Може, справа не в тексті? Може, вискоблено щось? Може, суть не в змісті, а у відрі? В самому існуванні речі?
— Треба буде подивитися. Завтра ж.
Ми зупинилися біля тютюнового кіоска. Я купив пачку «БТ», Мар'ян винувато всміхнувся і попросив пачку «Шипки».
— Кинув би ти це, Мар'яне, — сказав я. — Їй-богу, кинь.
— Слабість клята! Та я одну-дві на день буду.
— І я на вашому місці кинув би, — сказав повчально «бригадир Жерар». — Ось друг ваш — він здоровило, не порівнюючи першерон чи брабансон, пробачте, товаришу Космич. А я і йому радив би кинути. Крапля нікотину вбиває коня.
— А я не кінь, — сказав Пташинський.
— Бачу. На нігті гляньте. Блакитний відтінок мають. І раптом розходився… Дістав з кишені металеву коробочку.
— Хочете, я вам замість цієї погані табаки діставатиму? Нюхати. Сам протираю.
Він зарядив у кожну ніздрю по здоровенній порції зеленуватого пороху. Через секунду гармата вдарила, і Пахольчик закрутив носом.
— Аж в очах посвітлішало… звинуватите, комерцію підриваю. Свою ж. Але здоров'я людини найдорожче, як казав середньовічний римлянин Гіппократ. А коли вам скажуть, що слизову оболонку сушить, що сухий катар буде, — це дурниця пана бога — нехай простить він мені й помилує… То як?
— Ні вже, — сказав Мар'ян.
— Дивіться, — сказав Пахольчик, подаючи йому «Шипку». — Як надумаєте — приходьте. Дістану. І не «Бджілку», холера на неї, а справжню.
На розі ми попрощалися.
— Якщо не поїду у Вільно на днів зо два, то завтра зайду, — сказав він.
— Заходь.
— Шкода, що не можна ту книгу розпотрошити. Може, в обкладинці заклеєно щось?
— Ні. Обкладинка тих же часів.
— Хай йому грець! На думку не спадає, що б це могло бути.
Перейшовши вулицю, він обернувся і підняв руку.
— Бувай!
Я прикурив, а коли глянув йому навздогін, його вже не було видно в раптовому сніжному заряді, який налетів на місто.
Розділ V
Людина зникла
Минуло ще чотири дні. Настав квітень. Купи снігу, відкинуті взимку машинами під дерева, стали зовсім малі, брудні й ніздрюваті. І ще сніг падав двічі й щоразу чергувався з дощем, який з'їдав його на очах. Усе частіше прозоро, по-весняному, синіло небо. У затишку, з сонячного боку дворів, було вже зовсім сухо. І все-таки весна наступала, ніби озираючись, часто поступаючись мжичці, холодові й сльоті.
За ці дні я кілька разів дзвонив Мар'янові. Відповіді не було. На четвертий день я не витримав і поїхав до нього на квартиру. Навіть собаки не відповіли гавкотом на мій дзвінок. Квартира мовчала, нічого дивного в цьому не було. Ідучи кудись, Мар'ян завжди заводив собак до якихось сусідів.
Наша спільна підозріливість останніх днів зробила те, що я навіть оглянув замок. Мені здалося, що біля нього обдряпана фарба. Але так буває завжди, коли людина в темряві спробує потрапити ключем у щілину.
Сварлива літня вахтерка, яку ми — нехай простить нам бог — називали іноді «цербером», іноді «цензором Феоктистовим», — на моє запитання відповіла досить різко.
— Я
