Чорний замок Ольшанський - Володимир Семенович Короткевич
Я побрів додому, не знаючи що й думати. Який біс міг затримати його у Вільно? Знайшов щось в архіві? То міг би і дзенькнути.
Не в дуже доброму настрої зайшов я у свій двір і побачив Хосе-Марію Лигоновського, який порпався в квітнику під нашими вікнами. Живопліт довкола квітника в одному місці порідшав, і лікар саме висаджував на те місце якісь кущики. Мідне обличчя від повітря й праці було з глибоким рум'янцем. Капелюх лежав на лаві, і всьому двору видно було хвилясту гриву сріблястого чуба.
— Історикові-детективу особистий привіт! — сказав він.
— Кондотьєру від психології — взаємно, — буркнув я.
Він притоптав землю довкола пересаджених стеблин, відкрутив поливний кран, помив руки і, витираючи їх носовиком — по-лікарському, палець за пальцем, — бадьоро сказав:
— Закуримо, сусіде.
Тут, у затишку, навіть пригрівало. Ми сіли на лаву, я розкрив пачку і почастував його. Він стежив за цим процесом пильними сірими очима.
— Слухайте, — раптом сказав він, — у вас часом серед родичів не було людей… ну, з певними відхиленнями в психіці?
Пізніше, коли я, на свій жах, зрозумів, що зі мною справді щось негаразд, я часто згадував цю першу розмову і те, що помітило все це досвідчене око всіма знаного психіатра. Помітило ще тоді, коли навіть я не помітив нічого. А тоді я тільки зареготав.
— Та ні! Здорові всі були, як бики.
— То й добре, — він з помітною полегкістю затягнувся, — отже, це просто психіка холостяка. Те, що і в мене. І в Хилинського. В усіх таких.
— Що ж таке?
— Методичний ви в дрібницях. От був я у вас. Усе на своєму, споконвіку визначеному місці. Там папір, там попільничка, там тільки одне, а там — і навіки — інше. Пачку відкриваєте так. Молоко — тільки в однієї молочарки. Квіти купуєте тільки на Барській у кіоску, хоча поруч квітковий магазин. Голитеся, певно, теж тільки в одного майстра.
— Еге, — зареготав я, — коли його нема, то неголений піду або дома поголюся…
— І банщик у вас тільки один. І не будете книжку читати, доки руки не помиєте. І, якщо книжка стара, обов'язково помиєте опісля. І раз на місяць вибиваєте килим, а раз на два тижні — пилосос йому.
— Слухайте, — сказав я, — але звідки ви це знаєте?
— Я не знаю. Я «умозаключаю», роблю висновки.
— Але навіщо?
— Професійна звичка. Попрацювали б як я.
— Ну, і які ж висновки?
— Вас вони не стосуються. Просто методичність заскорузлого холостяка. У таких у хаті або гармидер і свинюшник, чоботи на столі, або ось так… Але загалом це іноді буває ознакою певних відхилень у психіці. При епілепсії, коли починаються деякі інші хвороби.
— Ну, коли так міркувати, то більшість німців епілептики. І взагалі всі, хто якомога краще організовує роботу.
— Не смійтеся. Ось вам один приклад, але вагомий, — Достоєвський.
— Дуже втішний, — сказав я.
Ми засміялися. Чи міг я подумати, що мені справді доведеться звертатися до нього? І не в такий уже далекий час.
На сходах я побачив Хилинського, який саме заходив до квартири.
— Знову щось? — Він уважно дивився на мене. Я розповів.
— Поїхав кудись. — Адам був страшенно стомлений. — Мо', так і сидить у Вільно. А що не попередив про затримку — тут різне може бути. Не маленький. І не такі ви вже друзі, що й водою не розіллєш.
— Все-таки я єдиний його друг. І не міг він через хворобу колишньої дружини так затриматися. Адже щодня дзвінка чекав. Я страшенно непокоюся, Адаме.
— Гаразд. Якщо вже так, то ось зараз подзвоню Щуці, — ми ж приятелі. Нехай довідається, чи нема кого… непізнаного. І телефон твій дам. Нехай тобі соромно буде, якщо цей… твій… свічник віденський тобі привезе. Ну, бувай, шалапуте. Подзвоню, помолюся богу та й заляжу спати.
… Минуло ще два дні. Десь у четвер чи п'ятницю, може, о четвертій годині ранку, якщо не раніше, задзвонив телефон. Сполоханий спросоння, я схопив трубку.
— Алло! Хилинський від твого імені дзвонив? — пролунав низький голос.
— Так, — насилу пригадуючи, про що йдеться, відповів я. — Космич біля телефону.
— Потрібні твої послуги. Ти не міг би під'їхати для розпізнання?
— Звичайно, — голос у мене сів.
— Машина через десять хвилин буде біля під'їзду.
— Гаразд. Одягаюся і одразу спускаюся вниз.
Тремтячи від перерваного сну, хвилювання й холоду, в повному нерозумінні, що б то могло означати, я спустився сходами у вологий туман, ніби на дно молочного озера. Через якусь хвилину з цього туману виринули веселкові, розмиті плями фар.
У «козлі» було після вулиці жарко від мотора і якось особливо сонно. Три чоловіки, що їхали зі мною, — правильніше, везли мене, — весь час надривно і дуже заразливо позіхали. Пахло бензином, мокрим сукном і ще чимось. Чоловік років п'ятдесяти, що сидів поруч із здоровенним шофером, подав мені теплу і мокру руку. Це й був Андрій Щука. Мав він звичайні риси обличчя, як кажуть, «без особливих прикмет», якби не півдесятка шрамів на шиї і руках. Зрештою, не дуже й помітних. А потиск його завжди подобався: я багато що розумію з потиску.
Лейтенант, який примостився поряд зі мною, приємно почервонів і ткнув мені холоднувату долоню.
— Клепча… Якуб… Іванович… дуже приємно.
Ну, цей був принаймні стійкий. І на тому слава богу.
Машина рвонула з місця, і тільки тут я помітив, що за нею сліпуче моргнули фари другої. Скоса, краєм ока, я побачив, як прилаштовуються до нашого кортежу один мотоцикл… другий.
Почуття було на диво неприємне. Я мало не почав думати, а може, я все-таки зробив у житті щось таке… сам, може, й не думав, а воно з погляду кримінального кодексу… Потім, розізлившись на себе самого, я уявив ще гіршу дурницю: що це я резидент і їду потаємно на зустріч з шефом (боже мій, скільки ж це я надивився поганих кінофільмів!) в якийсь лісовий будинок. На прийом якогось посла це не було схоже: бракувало сонячного світла і почесної варти.
— І от він і каже продавцеві, — Клепча, очевидно, розповідав далі анекдот, — «А чи нема у вас оленячого сідла?» А магазин називається «Дари природи». «Ні, — каже
