Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— За ваші успіхи, панове! — Шашкевич підняв гранчасту склянку.
— Будьмо!
— Тільки не встидайтесь — закусуйте, — мовила Василина. — Певно, в Галичині було б інакше… Та ще коби мирний час…
— І тут добре…
— Вічно війни не буде… Бо ніщо не вічне.
Горілка відразу розтеклася, здалось Грицану, по всіх жилах, начеб хтось влив теплої крові. Після пережитого вранці йому зовсім не хотілося розмовляти. А розмова після чарки почалась наче сама собою — першим зав’язав її отаман Лисняк:
— То як ви тут?
— Мокнемо… — коротко відповів Шашкевич.
— Хворих багато?
— У бригаді лишилось сто тридцять люду…
І — наче хто ножем обрізав… Усі німо повтикали очі в тарілки, — хмару розвіяла проворна Василина:
— Наливай, Богуславе, бо чогось пожурилось товариство…
Отаман слухняно сповнив наказ… хорунжого: в гранчасті склянки забулькала сива рідина. І був новий тост:
— За кампанію проти вошей…
— Видумав, Богуславе… — дорікнула Василина.
— Такі реалії, кохана, але, міркую, товариство зрозуміє мене належно… — і обвів усіх болючим поглядом. — Еге ж?
— Еге ж… — у тон йому Левицький.
— Може, воно добре, якби договоритися з денікінцями, — здалеку почав петлюрівський отаман. — Ми й самі не проти…
«Він знає наші наміри? — вжахнувся Грицан. — Але ж Тарнавський грізно велів: нікому ані слова… Як же це?»
— У нас одна мета — обмін полоненими, — якомога твердіше сказав отаман Лисняк. — Тільки це!
— Та я розумію… — кивнув Шепарович. — Одначе повно хворих, негода, холод… Нестача одягу, взуття… Дихання фронту обчислене на дні…
— Вічно так не буде… — і Богуслав узявся за флягу. — По останній, панове, та й будемо спати… Хіба пісню на сон грядущий?
— А стрільці що подумають? Пиячимо?
— Ні, пане Лисняк, — заперечив Шашкевич. — Пісня, може, єдине, що їх зогріває… Чужина — гірше мачухи. Зрештою, згоден — вам треба добре виспатися. Завтра вас чекає нелегка дорога…
Лягли тут же, де й вечеряли. Богуслав з Василиною на ліжку, а їм постелили на підлозі два матраци. Тільки Грицан не годен був збагнути, яким чином Шашкевич їх роздобув, та втома видушила всі думки, і він заснув наче вбитий. Вранці, ставлячи на стіл сніданок, Василина заклопоталася:
— Тож вам треба білу хоругву… Без неї ніхто вас через фронт не пропустить… — і допитливо глянула на Богуслава.
— Звичайно, потрібен білий прапор.
— Хм! Хм! — метикувала чорнобривка. — Еврика!
Вона проворно метнулася до ліжка, де спала допіру з чоловіком, висмикнула простирадло, відтак вхопила ножа зі столу і — навпіл…
— А тичку, гадаю, знайдете…
— Знайдемо, — всміхнувся Грицан.
— То щасти вам, хлопці,— Богуслав міцно потиснув кожному руку. — Ми з Василиною будемо вас чекати. А газдейко все знає.
Під вікнами вже стояла підвода. За фірмана був, як сам назвався, Василь Лагода — добродушний з виду хлопчисько.
— Прошу сідати, — сказав весело. — Мої коні борзі!
Є на Дніпрі,— думав Грицан, — пороги, дніпрові пороги. Кажуть, аж сім їх чи десять — достеменно Ярослав не відав, але точно знав, що є. Ще батько історії Геродот описував їх; пізніше опис перших сімох та їхні назви залишив візантієць Костянтин Багрянородний. Перший поріг — тепер, мабуть, Козацький — назвав він «Не спи». Дуже добре назвав: хочеш щось мати, добитися чогось — не спи… Думай, шукай, помиляйся, спотикайся, але не спи. Власне, Ярослав і не помишляв про сон. Він напружено думав. Згадувалися слова Івана Горлицького, що тут, на Поділлі, повно більшовицьких республік — п’ять сіл, і вже республіка — своя, хліборобська, а ми проводимо так званий тиждень українського козака, аби збирали для нас онучі… Чудний Іван!
«Що не кажи, а зріють серед стрілецтва не чуті досі думки, — не знати, чи то схвалював, чи заперечував Грицан. — Бунтують, поглядають на більшовиків… Бідою може це все кінчитися. Ой, бідою… А взагалі чортзна-що робиться».
Газдейко — командир полку, — як і Шашкевич, зустрів їх привітно, охоче взявся допомогти, не з обов’язку навіть, а чисто по-людському, по-земляцьки.
— Тільки, панове, тут стріляють… — застеріг.
— Можна подумати, що ми не були на фронті…
— Древко з білим прапором маєте?
— Аякже.
— Значить, тільки трубача вам треба.
— Тільки трубача.
Дощ, як зарядив відрана, так і не вгамовувався — дощ і мряка. І йшли вони в тій мряці наче привиди. Левицький високо тримав прапор, а трубач грав-вигравав австрійський генерал-марш… Лисняк з Грицаном дещо позаду. А довкруж якась пустельна тиша, ніби у підземеллі. Тільки зимний дощ січе в очі. По обидва боки дороги рівчаки, заповнені водою. Трохи оддалік стіжок, а під ним — стрілецький кулемет, — обслуга кульчиться удвоє.
— Ми між фронтами, — процокав зубами Лисняк.
Шелест дощу — і німота… німота… німота… Денікінський кулемет ударив так несподівано, що якусь мить усі заціпеніли, а далі враз, без команди, попадали у твань.
XXIIIГенерал Тарнавський впився у полковника Шаманека німим, але важким, допитливим поглядом. Ну?
— Погано, — сказав начштабу.
— Що сталося?
— На передовій, як повідомив щойно отаман Лисняк, денікінці їх обстріляли з кулеметів… Мусили вернутися.
— І що?
— Вислали парламентарія.
— Ваша реакція?
— Я велів:
