Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
У харчевні Петрушевич інтелігентно привітався з офіцерами, — йому відповіли невиразно, примовкли до німоти.
— Я зібрав вас, панове, скоріше, ніж прибуде Петлюра, — сказав диктатор, — аби порадитися, чого маємо домагатися від Головного отамана, бо між обома урядами, як ви знаєте, кілька днів тому дійшло до повного порозуміння. Таким чином, старшини не повинні вірити пліткам, котрі…
— Пліткам? — вибухнув гнівом Горлицький. — Хіба тиф — це плітки? Хіба тисячі смертей — це плітки?
— Що пропонуєте? — незворушно спитав диктатор.
— Єдине можу запропонувати! — вигукнув Горлицький. — Заразити тифом тих, хто довів стрільців до такого стану!..
Запала мертва тиша.
— Це, пробачте, пане сотнику, дітвацтво, — не розгубився Петрушевич, голос крижаний. — Розбрід ніколи не приводив до добра. Однак! Про це ще буде мова. А поки що я прошу послухати всім вам добре відомого доктора Євгена Левицького.
Той підвівся з-за столу неквапно, як і належить дипломату, — неквапність мала вгамовувати пристрасті, загострити увагу. І дійсно, офіцери помовкли. Доктор Левицький говорив довго, здавалось, переконливо й вагомо — він нарікав на Антанту, на неправильне рішення Паризької мирної конференції, котра віддала Східну Галичину в руки Польщі, наголошував на тому, що боротьба за ЗУНР не припиняється ані на хвилину…
— Політична ситуація настільки зараз для нас поправилася, — продовжував Левицький, — що Америка і Англія схильні допомогти нам.
— Чому ж не допомагають? — викрикнув Поточняк.
— Допомагають! — ствердив Левицький. — До Денікіна, приміром, уже поїхала англійська місія, яка має схилити його до того, щоб не робив ворожих кроків супроти Галицької Армії…
— Уже зробив!
— З початком листопада, — вів своє Левицький, — з Англії має надійти до Кам’янця-Подільського або до Могилів-Подільського десять тисяч комплектів обмундирування…
— Галицька Армія — мандруючий магазин трупів! — перебив його Горлицький. — А кого ж підтримує Антанта?
— Панове, ви так зі мною поводитесь, ніби в усьому винен я, — ледь не образливо сказав Левицький. — Я тільки наголошую на тому, що вдається зробити нам за кордоном.
— А яке ставлення Антанти до Польщі? — спитав Поточняк.
— Ну, сподіваюся, ви знаєте, що східногалицьку справу ще не вирішено, але наразі Польща дістала двадцятип’ятилітній мандат на Східну Галичину… — докінчив Левицький.
Більше запитань не було, і доктор Євген Левицький сів поруч з Ціріцом, котрий свердлив офіцерів гострими очима. Натомість підвівся Петрушевич, — град запитань і нарікань: тиф, брак ліків, одягу, взуття, їжі, туга за Галичиною… А ще казали: треба було іти в Карпати, ближче до Чехо-Словаччини, — в Карпатах з поляками все-таки можна було б воювати, як воювали впродовж кількох століть опришки. А тут, за Збручем, чужина… На крайній випадок треба було послухати командування Галицької Армії, а не Головного отамана: йти на Одесу, а не на Київ…
— І не забувайте, що розвелися підпільні більшовицькі агітатори, — застеріг Поточняк. — Це може погано скінчитися, як і ота приязнь Петлюри до поляків…
— Яких підтримує Антанта! — докинув Горлицький.
А генерал Тарнавський все мовчав, майже не прислухаючись до того, що говорилося, — одна стриміла думка: хоч би мої посланці дібралися до денікінців, хоч би до чогось з ними договорилися… Бо ці ось балачки — балачки в повітря. Петрушевич і Петлюра вислухають, наобіцяють сім мішків вовни й поїдуть собі спокійно до Кам’янця-Подільського, — армію треба рятувати! За всяку ціну, будь-яким коштом! Інакше тиф винищить її до решти.
— А де ж Петлюра? — не втерпів Поточняк.
— Приїде, — запевнив Петрушевич. — Неодмінно.
Але вже смеркалось — нема… Звечоріло — нема… Проте ніхто не розходився — всі повечеряли і чекали. Петлюра, однак, з’явився. З ним був і командувач Придніпрянської армії Сальський, якого одні називали отаманом, — як любив це робити Головний отаман, — інші титулували генералом — кожен на свій смак…
— Слава Україні! — ще з порога Петлюра стрімко змахнув правицею; як завше, він мило посміхавсь.
— Героям слава… — мляво і рідко.
У цьому, відчув Тарнавський, було щось зловіще. Власне, своєї неприязні до Петлюри старшини не приховували. Надто ж тепер, у цей критичний момент. А зараз усі помовкли, чекаючи, заки Головний отаман зніме шинелю та шапку. Нарешті він залишився у військовому френчі, затягнутому під горло, причесався.
— Я готовий вислухати вас, — мило сказав Петлюра, зручно всідаючись поруч з Петрушевичем. — Прошу.
— Кажіть, кажіть… — підбадьорив Тарнавський.
— І скажемо! — викрикнув Горлицький.
— Дозвольте мені,— підвівся Поточняк. — Найперше, пане Петлюра, Галицька Армія для вас мачуха. Для Дієвої Армії все, а для нас нічого. Кілька місяців ми не дістаємо платні, складаємося з власних фондів на виплату стрільцям. Ми не дістали одягу, білизни, чобіт, черевиків, медикаментів і так далі, і так далі. В нас повно хворих. А де ліки? Помимо того, ви ширите деморалізацію в Галицькій Армії, бунтуєте проти Начальної команди, проти диктатора…
— Цього нема! — рвійно заперечив Петлюра. — Ми дійшли згоди!
— Формально! — відрубав Горлицький.
— Щодо інших претензій, то я певен, я глибоко переконаний, що відносини поправляються, — з Америки і Франції йдуть великі посилки для обох армій. Через Румунію. Таким чином, через два-три тижні всього буде доволі…
— Ситі обіцянками!
— Я певен, я глибоко…
— Чули!
— Одначе, панове… — заблагав Петлюра. — Прошу вислухати! І разом з тим прошу: протримайтеся два-три тижні…
— Тримайтеся за наші воші!
Тарнавський сидів схильці й мовчки, він ніколи не виголошував ніяких промов, не хотів говорити і зараз — зараз у нього було одне бажання — щоб старшини добре натовкли морди Петрушевичу і Петлюрі… До крові!
— Я певен, я глибоко переконаний,
