Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк
— Жах! — іншого слова Ярослав не знайшов.
Поточняк промовчав.
— Його треба врятувати! — скрикнула Оксана.
— Іди сам, Ярославе, — знесилено сказав Анатоль. — Я більше на ці подвиги не здатен… Вибач, я не винен…
— Хто ж тебе примушує…
— Ходім, — Оксана смикнула Грицана за рукав. — Ну, ходім!
— Та ходім…
Повітря в тісній, наглухо зачиненій кімнатці було сперте, з важким запахом, а маленький, зжовклий та схудлий Дударик лежав поверх брудної постелі, як правічна мумія в музеї, лежав без пам’яті, але співав.
— Оксано, біжи за фірою, — глухо розпорядився Грицан.
— Ярославе, але ж я…
— Що? — гаркнув. — Кажу: біжи за фірою!
Аж перегодя він схаменувся, подумавши, що самому треба було податися на пошук підводи, але він після відвідин Вайди перебував у такому трансі, що слова видобувались машинально, — він сам не відав, що говорить та що робить.
— Знайшла візника! — вбігла Оксана.
— Слава Богу… — пробурмотів Грицан під ніс.
У віз була запряжена низькоросла, вогка, аж волохата шкапина, спереду, на полудрабку, сидів фірман. Ярослав не бачив його обличчя — воно сховане під капюшоном з церати. Обережно вклавши Петруся на прогнилу солому, Ярослав мало не штовхнув у спину того незнайомця під капюшоном:
— Поганяйте до найближчої лікарні! А ти, Оксано, вертайся, чого будеш мокнути, сам якось справлюся.
Фірман вйокнув, та шкапина не квапилася рушати, мов не її це стосувалося. Тоді фірман обережно вбатожив її по гострих клубах — ані кроку. Лаючись останніми словами, зіскочив з полудрабка й взяв шкапу за вуздечку — аж тоді пішла…
— Тпру-у-у! — зупинив шкапину фірман. — Приїхали. — Кивнув на вузький та довгий будинок, схожий на барак.
— Може, поможете донести?
— Спершу спитайте, чи приймуть, — сказав фірман, не висуваючи голови з-під цератового капюшона.
— А чого це не приймуть? — майже обурився Ярослав.
— Все ж поспитайте…
Біля ветхих зволожених дверей сидів на колоді вусатий санітар у порваному халаті, куняв, та, побачивши стороннього чоловіка, враз схопився, перестрашено замахав руками:
— Не вільно! Не вільно входити!
— Ми привезли хворого, — пояснив Грицан.
— То й що? Все одно не вільно!
— Але ж у нас хворий! — гримнув Ярослав.
— А куди покласти? Куди? — вусатий санітар дивився на нього і сердито, і співчутливо. — Ми не маємо ані одного вільного місця, їдьте до іншої лічниці. Отут, за рогом, ще одна є.
І знову фірман під капюшоном потягнув свою шкапу за вуздечку — переставляла ноги, мов на той світ…
Справді, як і казав вусатий санітар, лікарня, а точніше — приземкувата, обдерта дерев’яна халабуда стояла в наступному провулку. Про те, що це лікарня, свідчив хіба білий прапор з червоним хрестом.
Грицан метнувся до будинку, розшукав лікаря — була то вже немолода, привітна й вельми інтелігентна людина, з почервонілими повіками та запалими від утоми очима.
— На возі хворий, в гарячці! — жестикулюючи, запально тлумачив Ярослав. — Дорога кожна хвилина!..
— Розумію, голубчику, розумію, — в такт своїм словам лікар кивав головою. — Але погляньте, голубчику, он туди…
Під тином густим рядом напівсиділи-напівлежали обмоклі стрільці. А дощ усе періщив і періщив…
— З самого ранку чекають, голубчику, своєї черги, — чекають, аби хтось умер, бо лиш тоді їх заберуть. Хочете — кладіть свого у ряд, і най чекає… Я не заперечую, голубчику.
Ярослав приголомшено мовчав. Ні, він не міг залишити Петруся під дощем напризволяще. Це було б підло!
— Отам біля мосту є шпиталь, — втомлено сказав лікар із запалими очима. — Спробуйте, голубчику, щастя.
Іншого виходу не було, довелось везти Петруся далі. Шпиталь — тісна довга будова, як стайня. Цього разу Ярослава ніхто не перестрів, — двері — навстіж. Зайшов Грицан і обімлів: на долівці покотом лежали живі й мертві, по них густо лазили воші… Санітари корчилися в гарячці. Лікаря ніде не видно, і Грицанові ні з ким було розмовляти… Хіба везти туди, де працює Таня?
Це був останній шанс. І Грицан ним скористався, — Таня Острогляд ніби чекала. Але ні, не чекала! Випадково на неї наткнувся, коли виходила кудись із шпиталю. Вона була почорніла й поникла. Наосліп глянула на Ярослава, простогнала:
— Він казав: яка безглузда смерть…
— Хто? — не одразу второпав Ярослав.
— Антон…
— Він що — помер?
— Півгодини тому…
Грицан онімів, відтак згадав, що на возі лежить Петрусь. Тремтливою правицею тицьнув кудись у простір:
— Там Дударик…
Вони отупіло поволоклися по багнюці до воза. Петрусь Дударик більше не співав, не ворушив губами… З-за розхристаної пазухи висолопився поцяткований вошами томик — історична повість Осипа Назарука «Князь Ярослав Осмомисл», подарована колись Петрусеві покійним уже Вайдою.
І Грицан заплакав…
Санітари поклали Дударика в штабель мертвих, які очікували не вільного місця в шпиталі, а заки живі вириють чорну яму, аби їх спільно похоронити…
Довго йшов Грицан до штабу, не зауваживши, що промок ледь не до нитки, — тільки переступив поріг кімнати, яку займали особисті референти Тарнавського, як на нього ледве не накинувся Поточняк, трясучи затиснутим у руці часописом.
— Диви, Ярославе, що вони тут понаписували! — він так стискав той часопис, наче хотів його задушити.
— Дай мені спокій…
— Ні, ти прочитай!
— Ну, що там таке? — Грицан важко сів.
— На! Читай! Читай!
