Спалені обози - Євгеній Григорович Куртяк

Аж через дві доби після довгих дебатів злагодилися врешті в дорогу. Покидали Троянів уранці. Хто на підводах, хто пішки. Було холодно й непривітно. Дерева обсів іней, біліла трава, в’яла. Грицан їхав на підводі у голові колони разом з Вайдою.

— Жи-и-иттє…— тягнув під ніс вусатий стрілець, який правив кіньми. — Видно, не доїдемо додому…

Він нервував Грицана: надто багато говорить. Безперестанку. Такий балакучий, що замордовує. Перше його слово було:

— Я Галайда, Пилип…

— То й славно! — всміхнувся Ярослав, а тепер — хоч з воза злазь. Жити не дає. Доконує.

— Що ж, старшинам добре, — торочить тихо Галайда, — а ти, бідний чоловіче, терпи…

— Та годі розумувати і плакати! — врешті-решт розізлився Ярослав і так само злісно, але трафаретно промимрив: — Ми ж з вами борці за волю… України.

— А де та воля? — бунтувався Галайда. — На заході — поляки, на півночі — більшовики, на Дністрі — румуни, перед нами — денікінці,— чотирикутник смерті, а не воля.

«Є ще один чотирикутник, — подумав Ярослав. — Тиф». Але не хотів про це зараз нагадувати.

— Куди ж тепер? — питався Галайда.

— Замовкни! — врешті не стерпів і Вайда. — Бо зараз кляпом писок заткну!

Але вусатий галичанин не вгавав:

— То де, панове золотенькі, наш порятунок — у полоні чи в землі? І хто нас візьме — Ленін, Денікін чи Петлюра?

— Скажу в Брацлаві,— Грицан змусив-таки його замовкнути. — А поки що дай подумати, як туди добратися.

Він пересів на коня, що плівся коло воза, й подався шукати полковника Вольфа; ні в якому разі не можна було йти через Вінницю — розбіжаться… В Калинівці, від імені Тарнавського, Грицан наказав Вольфу зупинити колону — немовби на перепочинок… Відразу схаменувся, та було вже пізно: біля Калинівки починається Чорний ліс… Торік там аж кишіло більшовицькими партизанськими загонами, що вимолочували петлюрівців… Може, й зараз?.. На роздуми не мав часу. Разом з Вольфом зважили становище. Грицан наполіг повернути на Липовець — лише в такий спосіб можна врятувати корпус від розброду.

— Все, — підвівшись із-за столу, підсумував Грицан. — Рушаємо! До Брацлава — тільки через Липовець й Іллінці!

— Але ж далеко, — Вольф задумано покусував губи. — Може, всіх півтораста кілометрів…

— Перепрошую, — г спохмурнів Грицан, — але накази головного командувача Галицької Армії не обговорюються…

І Грицан знову їхав на підводі Вайди. Через два дні, під вечір, колона нарешті дотеліпалася до Немирова. Мрячило. Забудоване на пагорку, оточене з трьох боків ставками, що їх порозкидала річка Мірка, місто, неподалік якого існувало ще скіфське поселення, нині неначе підставляло себе негоді. Грицан роздивлявся довкруж, і серце стискав біль: місто славних імен… Богдан Хмельницький, Северин Наливайко, уманський полковник Іван Ганжа… Місто побратимів Устима Кармалюка. Яким воно зараз виглядало нещасним, злиденним, запущеним.

До Брацлава залишалося два десятки кілометрів, і Грицан, порадившись з Вольфом, розпорядився не зупинятись. За всяку ціну добратися. За всяку ціну!

І вони добралися…

Вранці найперше, на що наткнувся Ярослав, — тиф. У лікарні бракувало навіть соломи, щоб міняти під хворими. Тягнули до Ярослава, здавалось, безкості руки й благали:

— Води…

— Чаю…

— Одіяла…

— Соломи…

«Жах! — не витримав Ярослав і вискочив надвір. — Це викінчений жах! Я не витримаю! Я збожеволію!.. Так, так, треба повертатися до Вінниці — я своє завдання виконав».

Так, виконав. Навіть Вайді не признався, що Тарнавський має намір кинути корпус проти денікінців. Вважав, буде ліпше, якщо ніхто нічого не знатиме. Зрештою, не він посилає стрільців у бій… Хай відповідають ті, хто повинен відповідати! Попрощавшись з командуванням корпусу, з Вольфом, Вайдою, Грицан подався підводою до Королівки, де була залізнична станція, аби сісти в перший-ліпший поїзд з Гайсина до Вінниці. Колія була порожня. Якийсь випадковий залізничник сказав йому, що на вокзалі ждуть поїзда хворі на тиф галичани, ховаються там від холоду. Йдіть, мовляв, може, знайомого зустрінете. Ярослав, не роздумуючи, метнувся до облупленого будиночка, одчинив двері. Дійсно, на лавках, попід стіни, на долівці — густо людей. І все чоловіки, і все галицькі стрільці. Не звиклий до випадкових знайомств, Ярослав, однак, на цей раз бадьоро вигукнув:

— Добрий день, краяни!

Йому ніхто не відповів.

— Добрий день!

Мовчать. Сидять і мовчать.

Люди!!!

Всі були мертвими… Нажаханий, Ярослав вискочив з будинку, довго ходив, довго не міг заспокоїтися. Не заспокоївся і в поїзді. Стовпів у набитому людьми тамбурі, курив. По шибі сік дощ. Під затьмареним хмарами небом — журавлиний ключ. Летіли у вирій журавлі й за обрієм зникли… «Чути «кру, кру, кру», в чужині умру…» Господи, не закривай передо мною могил батьків наших, щоб я міг черпати з них силу!

Грузька дорога. Безконечно довга, як хвороба. І глибокі калабані. Низькі сірі хмари, холодний вогкий вітер і голі в імлі поля. З почорнілої стерні здіймається тьма чорного вороння. Каркає і каркає. Шукає поживи. А Вайда веде свою сотню. Сотню… Яка то сотня, — корчиться йому в голові,— якщо з сотні лишилось сімнадцять! Сунуть, сунуть в останню безодню, сунуть, як марево…

«Це ж нелюдом треба бути, щоб нас посилати на фронт, — Антонові бракує слів на прокляття. — А може, й нелюд цього не зробив би…»

— І коли кінець цій Голгофі? — стогне Галайда. — Коби вже борше здохнути…

Його слова повисають у повітрі, як павутина, бо вже й нарікати нема сил. Навіть нарікання набридли… Йдуть і йдуть… На погибель?