Три мушкетери - Олександр Дюма

Міледі помітила його розгубленість і збагнула, яке бурхливе полум'я протилежних пристрастей палає в душі молодого фанатика. Подібно до того, як досвідчений полководець, побачивши, що ворог ось-ось тікатиме, кидає на нього полки з переможним кличем, так і вона, чарівна, немов антична жриця, натхненна, як християнська діва, підвелася із простертою вперед рукою, з розстебнутим коміром, з розпущеним волоссям, з очима, що горіли вогнем, який уже встиг збурити почуття пуританина. Сором'язливо притримуючи на грудях сукню, міледі ступила крок до Фелтона і в нестримному пориві заспівала своїм знадливим голосом, якому, коли треба було, вміла надавати такого грізного виразу:

Киньте в пазурі Ваала[231]

Бідну жертву зради й мсти:

Раю вам не досягти!..

Я навіки вас прокляла.

Почувши це химерне звертання, Фелтон скам'янів з несподіванки.

— Хто ви така, хто ви така? — вигукнув він, благально стискаючи руки. — Провісниця неба чи служниця пекла; ангел чи демон; Еола[232] чи Астарта[233]?

— Хіба ти не впізнав мене, Фелтоне? Я не ангел і не демон, я дочка землі, я твоя сестра по вірі — тільки й того.

— Авжеж, авжеж! — мовив Фелтон. — Ще зовсім недавно я сумнівався в цьому, але тепер я вірю вам.

— Ти кажеш, що віриш, а тим часом ти — спільник цього виродка Веліала[234], якого звуть лордом Вінтером! Ти кажеш, що віриш, а тим часом лишаєш мене в руках моїх ворогів, ворога Англії, ворога Бога! Ти кажеш, що віриш, а тим часом віддаєш мене тому, хто наповнює й оскверняє світ єрессю та розбещеністю, цьому мерзенному Сарданапалові[235], якого сліпці звуть герцогом Бекінгемом, а віруючі — антихристом!

— Я віддаю вас Бекінгемові? Я? Та що ви таке кажете?

— Хто має очі, не побачить! — вигукнула міледі. — Хто має вуха, не почує[236]!

— Так, так, — сказав Фелтон, провівши рукою по зрошеному рясним потом чолі, наче для того, щоб розвіяти останні сумніви. — Авжеж, я впізнаю голос, що з'явився до мене уві сні; я впізнаю риси ангела, який з'являється до мене щоночі, промовляючи до моєї душі: «Вбий його, врятуй Англію, врятуй самого себе, бо ти помреш, так і не впокоривши гніву Божого!» Кажіть далі, кажіть! — вигукнув Фелтон. — Нарешті я почав вас розуміти.

Бісівська радість, миттєва, мов спалах думки, сяйнула в очах міледі.

Та хоч який скороминущий був цей пломінь, Фелтон уловив його й здригнувся, наче він і справді освітив усю безодню серця цієї жінки.

Фелтонові враз пригадалися застереження лорда Вінтера й перші спроби міледі спокусити його. Він одійшов на крок і схилив голову. Проте, наче й справді заворожений цим дивовижним створінням, він усе ще не міг одвести від міледі погляду.

Вона добре розуміла причину його нерішучості. Непорушна холоднокровність, що таїлася за удаваним хвилюванням міледі, ні на хвилину не зрадила цю жінку. Перш ніж Фелтон знову заговорив і тим примусив би міледі продовжити розмову в тому збудженому тоні, що так уже стомив її, вона опустила руки, ніби жіноча слабкість узяла гору над фанатичним піднесенням, і сказала:

— Дарма, мені не бути Юдиф'ю, яка визволить Ветулію від Олоферна. Меч Всевишнього надто важкий для моєї руки. Тож дозвольте мені померти, щоб уникнути безчестя, дозвольте мені знайти порятунок в смерті мучениці. Я не прошу у вас ні свободи, як зробила б злочинниця, ні помсти, як зробила б язичниця. Дайте мені померти — тільки й того. Я благаю вас, навколішках прошу вас: дозвольте мені померти, і своїм останнім зітханням я благословлю свого рятівника.

Почувши цей лагідний благальний голос, зустрівши цей сумний і несміливий погляд, Фелтон знову підійшов до міледі. Мало-помалу спокусниця знову постала перед ним у тому магічному уборі, що його вона з власної примхи то виставляла напоказ, то ховала і який складали врода, лагідність, сльози й особливо невідпорна привабливість містичного любострастя — найзгубніша з усіх пристрастей.

— Дарма! — сказав Фелтон. — Єдине, що я можу зробити, коли ви доведете, що ви й справді жертва, — це пожаліти вас. Але лорд Вінтер звинувачує вас у тяжких гріхах. Ви християнка, моя сестра по вірі; ви мимоволі вабите мене — мене, який ніколи нікого не любив, крім свого благодійника; який не зустрічав у житті нікого, крім зрадників та безбожників. Але ви, добродійко, ви, така чарівна на вигляд і, безперечно, така ж чиста душею, — ви, певно, й справді мали вчинити якусь несправедливість, коли вже навіть лорд Вінтер переслідує вас.

— Хто має очі, не побачить, — повторила міледі зі щирим смутком у голосі, — хто має вуха, не почує.

— Якщо це так, — вигукнув молодий офіцер, — то кажіть далі, довіртеся мені!

— Довірити вам свою ганьбу! — мовила міледі, зашарівшися, наче від сорому. — Адже дуже часто злочин однієї людини спричиняється до ганьби іншої. Мені, жінці, довірити свою ганьбу вам, чоловікові! О, — вела вона далі, сором'язливо затуляючи рукою свої чарівні очі, — о, ніколи, ніколи я не зможу розповісти вам цього!

— Мені, своєму братові? — спитав Фелтон.

Міледі довго дивилась на нього з виразом, який молодий офіцер мав за вагання, але який скоріше свідчив про те, що молода жінка пильно вивчає його, наче й справді хоче зачарувати.

Фелтон благально склав руки.

— Ну гаразд, — мовила міледі, — я довірюся своєму братові, я наважусь!

Аж тут залунали кроки лорда Вінтера. Але цього разу грізний дівер міледі не пройшов повз двері, як учора, а зупинився біля вартових, обмінявся з ними кількома словами, а тоді відчинив двері й увійшов до кімнати.

Поки тривала ця коротка розмова за дверима, Фелтон устиг відскочити від міледі, і коли лорд Вінтер став на порозі, молодий офіцер був уже за кілька кроків од полонянки.

Перевівши допитливий погляд з міледі на молодого офіцера, барон сказав:

— Щось ви давненько тут, Джоне. Чи не розповідає вам часом ця жінка про свої злочини? Тоді мене не дивує тривалість вашої бесіди.

Фелтон здригнувся, і міледі збагнула: вона загине, якщо негайно не прийде на допомогу розгубленому пуританинові.

— Ага! Ви боїтесь, щоб полонянка не вислизнула вам з рук! — озвалася вона. — Ну що ж! Спитайте у вашого шановного тюремника, про яку милість я зараз його благала.

— Ви просили про милість? —