Три мушкетери - Олександр Дюма

Фелтон узяв ніж і, як було домовлено, поклав його на стіл. Міледі простежила за Фелтоном поглядом і вдоволено кивнула головою.

— А тепер, — сказала вона, — вислухайте мене.

Це запрошення було зайве: молодий офіцер стояв перед нею, нетерпляче чекаючи її слів.

— Фелтоне, — почала міледі з меланхолійною урочистістю. — Фелтоне, уявіть собі, що ваша сестра, дочка вашого батька, сказала вам: коли я була ще зовсім молода й, на лихо, надто вродлива, мене заманили до пастки. Але я вистояла. Зі мною повелися ще підступніше й жорстокіше — я теж вистояла. Стали паплюжити віру, яку я сповідаю, й Бога, якому я молюсь, бо я кликала на допомогу свого Бога і цю мою віру. Але й тут я вистояла. Вдалися до найдошкульніших образ — проте занапастити мою душу було не під силу. Тоді вирішили назавжди заплямувати моє тіло. Кінець кінцем… Міледі замовкла; гірка усмішка майнула на її губах.

— Кінець кінцем, — повторив Фелтон, — що ж зробили кінець кінцем?

— Кінець кінцем надумали паралізувати мою впертість, яку не спромоглися подолати силою. Отож, якось увечері мені у воду підсипали снодійний порошок. Повечерявши, я відчула, що впадаю в якесь дивовижне заціпеніння. Хоч я нічого й не підозрювала, а втім, мною оволодів страх, і я спробувала перебороти сон. Я підвелася, хотіла підбігти до вікна, щоб покликати на допомогу, але ноги угнулися піді мною. Мені здалося, ніби стеля опускається і от-от впаде на мене. Я простягла руки, силкуючись заговорити, але не змогла вимовити жодного слова. Я вхопилась за крісло, щоб не впасти, але за якусь мить цієї опори стало для моїх знесилених рук уже не досить. Я опустилась на одне коліно, потім на обидва. Я хотіла помолитися, але язик мені занімів; Бог, безперечно, не бачив і не чув мене, і я впала на підлогу, знеможена сном, що майже нічим не відрізнявся од смерті.

Про те, що сталося, поки я спала, і про те, скільки часу тривав мій сон, я не зберегла жодного спогаду. Прокинулась я, лежачи в ліжку в якійсь круглій, пишно вмебльованій кімнаті, до якої світло потрапляло крізь отвір у стелі. Крім цього отвору, я не помітила жодних дверей; можна було подумати, що мене кинули до розкішної в'язниці.

Я довго не в силі була збагнути, де я. Мій розум марно боровся з пітьмою цього химерного сну. Я неясно пригадувала якийсь рух, що скидався на їзду в кареті, і якесь страхітливе сновидіння, що забрало в мене всі сили. Але все це уявлялося мені так плутано й так непевно, ніби відбувалося не зі мною, а з кимось іншим, хоч, внаслідок незбагненного роздвоєння єства, і вплелося в моє життя.

Певний час стан, в якому я перебувала, здавався мені таким неймовірним, що я вирішила, ніби бачу все це уві сні. Я підвелася, похитуючись. Мій одяг лежав на стільці біля мене; я не пам'ятала, ні як роздягалась, ні як лягала в ліжко. Та помалу дійсність відкрилася мені з усією страхітливою й ганебною ясністю. Я зрозуміла, що перебуваю не вдома; наскільки я могла судити з сонячного світла, день уже хилився до вечора. Я заснула напередодні ввечері. Отже, я проспала близько доби. Що ж відбувалося тут протягом такого довгого сну?

Я вдяглася так швидко, як тільки дозволяли мої сили. Всі мої рухи, кволі й повільні, свідчили про те, що снодійний порошок і досі мав силу. Ця кімната, судячи з її умеблювання, призначалася для прийому жінки; найвередливіша кокетка, оглянувши помешкання, переконалася б, що всі її примхи передбачено наперед. Звичайно, я була не першою полонянкою, замкненою в цій розкішній в'язниці. Та ви самі розумієте, Фелтоне: чим вишуканішою була в'язниця, тим більший жах мене охоплював.

Так, це була й справді в'язниця, бо я марно намагалася вийти з неї. Щоб знайти двері, я обстукала всі стіни, але вони відлунювали однаковим глухим звуком.

Я, мабуть, разів з двадцять обійшла кімнату, шукаючи виходу. Дверей не було. Виснажена страхом і втомою, я впала в крісло.

Настала ніч, а з нею побільшав і мій страх. Я не знала, куди сховатись. Мені здавалося, що звідусюди на мене чигає небезпека і що варто мені ступити бодай один крок, як я загину. Хоч я нічого не їла з учорашнього дня, страх брав гору над голодом.

Жодного звуку, який дозволив би визначити час, не долинало знадвору. Проте я вирішила, що вже повернуло на восьму годину вечора, бо все це відбувалося в жовтні, і вже зовсім споночіло.

Раптом заскреготіли дверні засуви. Я здригнулася; над заскленим отвором стелі повисла лампа у вигляді вогняної кулі. Вона яскраво освітила кімнату, і я з жахом побачила: за кілька кроків од мене стоїть чоловік.

Ніби за помахом чарівної палички, посеред кімнати з'явився стіл, накритий для вечері на дві персони.

Це був саме той, хто переслідував мене вже цілий рік і хто заприсягся збезчестити мене. З перших же його слів я зрозуміла, що минулої ночі він здійснив свою присягу.

— Негідник! — прошепотів Фелтон.

— Так, негідник! — вигукнула міледі, побачивши, з якою увагою слухає молодий офіцер цю страхітливу розповідь. — Так, він негідник! Він гадав, що коли силою взяв мене, то всьому й край, усе вирішено. Він прийшов, сподіваючись, що я погоджусь визнати свою ганьбу, коли вже ця ганьба спіткала мене. Він з'явився запропонувати мені своє багатство замість мого кохання.

Я вилила на нього всю зневагу й усе презирство, яке тільки може вмістити серце жінки. Мабуть, він звик до таких докорів, бо вислухав мене, усміхаючись.

Вирішивши, що я сказала все, він ступив крок до мене; я кинулась до столу, схопила ніж і приставила його собі до грудей.

— Ще один крок, — сказала я, — і вам доведеться спокутувати не тільки моє безчестя, а й мою смерть.

У моєму погляді, голосі, в усій моїй постаті було, мабуть, стільки щирої промовистості, що вона переконала б навіть найрозбещеніших людей. Тож він зупинився.

— Вашу смерть? — перепитав він. — О ні! Ви надто чарівна жінка, щоб я погодився так просто втратити вас. Прощавайте, моя красуне! Я зачекаю, коли ви будете в кращому гуморі, і тоді знову навідаю вас.

Сказавши це, він свиснув у сюрчок; вогняна куля, що освітлювала кімнату, піднялася вгору й зникла. Стало зовсім темно. За якусь мить я почула скрегіт дверей, що відчинились і тут же зачинились. Вогненна куля знову опустилася, і я