Три мушкетери - Олександр Дюма

— Я прохопилася, добродію, — ледь чутно прошепотіла міледі, безсило опускаючись на підлогу. — Я виказала свою таємницю! Тепер він знає все! Боже мій, я загинула!

Фелтон стояв нерухомо, не знаючи, на що наважитись.

«Він ще сумнівається, — подумала міледі, — я говорила не досить переконливо».

Аж тут вони почули, що хтось іде по коридору. Міледі впізнала кроки лорда Вінтера. Фелтон теж упізнав їх і рушив до дверей.

Міледі кинулась до нього.

— О, мовчіть, — пошепки мовила вона, — жодного слова цій людині! Інакше я загину, і це ви, ви…

Кроки чимраз наближалися, і міледі замовкла, боячись, що її голос почують. З виразом безмежного жаху приклала вона свої чарівні пальчики до губів Фелтона. Фелтон м'яко відсторонив міледі, і вона впала у крісло.

Лорд Вінтер не зупиняючись проминув двері, і його кроки почали віддалятися.

Фелтон, блідий, мов стіна, ще кілька секунд напружено прислухався, а потім, коли кроки затихли, зітхнув, як людина, що прокинулась од сну, і кинувся геть з кімнати.

— А-а! — сказала міледі, й собі прислухаючись до кроків Фелтона, що віддалялись у бік, протилежний тому, куди пішов лорд Вінтер. — Нарешті ти мій!

Раптом обличчя їй знову затьмарилось.

«Якщо він скаже все баронові, — подумала вона, — я загинула, бо барон, який знає, що я не вб'ю себе, при ньому дасть мені ножа, і Фелтон одразу ж переконається, що мій страхітливий відчай був тільки грою».

Міледі сіла біля дзеркала й глянула на себе. Ніколи ще вона не була така гарна.

— Ні! — мовила вона, всміхнувшись, — Фелтон не скаже йому нічого.

Увечері, коли принесли вечерю, прийшов і лорд Вінтер.

— Добродію, — озвалась до нього міледі, — невже ваша присутність — необхідна умова мого ув'язнення? Чи не могли б ви позбавити мене тих нестерпних мук, що їх завдає мені ваш прихід?

— Оце так, люба сестро! — сказав Вінтер. — Чи не ви ж самі з усією можливою зворушливістю, вашими чарівними устами, з яких я зараз чую ці жорстокі слова, сказали, що приїхали до Англії тільки для того, щоб мати втіху бачитися зі мною? Адже відсутність цієї втіхи, за вашими власними словами, ви так болісно відчували, що зважились на все: на морську хворобу, на бурю, на полон! Так от, я перед вами; ви мусите бути задоволені. До того ж, цього разу я маю особливі підстави навідати вас.

Міледі здригнулась, подумавши, що Фелтон виказав її; мабуть, іще ніколи серце цієї жінки, яка зазнала в своєму житті стільки гострих і різноманітних переживань, не калатало так сильно, як у цей момент.

Міледі сиділа. Лорд Вінтер присунув до неї своє крісло, сів поруч, вийняв з кишені якийсь папірець і неквапно розгорнув його.

— Гляньте! — сказав він. — Цей складений мною документ відтепер правитиме вам за посвідку на проживання, оскільки я згоден зберегти вам життя.

Він перевів погляд з міледі на папір і прочитав уголос:

— «Наказ відвезти до…». Назву ми проставимо згодом, — пояснив Вінтер. — Якщо вам до вподоби якесь певне місце, можете назвати його, аби тільки воно було не ближче, ніж за тисячу миль[229] від Лондона; я обіцяю виконати ваше прохання. Отже, читаю далі: «Наказ відвезти до… названу Шарлотту Баксон, затавровану судом французького королівства, але звільнену після покарання; вона має жити у вказаному місці, ніколи не виїжджаючи з нього далі, ніж за три милі. На випадок спроби втекти вона має бути покарана на смерть. Їй видаватиметься по п'ять шилінгів[230] на день для витрат на житло та їжу».

— Цей наказ стосується не мене, — холодно відповіла міледі, — в ньому проставлене не моє ім'я.

— Ім'я! Хіба у вас є ім'я?

— Я ношу ім'я вашого брата.

— Ви помиляєтесь: мій брат був вашим другим чоловіком, а перший живий і досі. Назвіть мені ім'я вашого першого чоловіка, і я поставлю його замість імені Шарлотти Баксон… Ні? Ви не хочете?.. Мовчите? Гаразд. Вас буде внесено до арештантського списку під ім'ям Шарлотти Баксон.

Міледі заклякла й заніміла. Цього разу вона вже не вдавала розпачу, а таки й справді перелякалася. Вона подумала, що наказ має бути виконаний негайно, що лорд Вінтер прискорив її від'їзд і що її повезуть у заслання сьогодні ж увечері. На якусь мить їй здалося, що все вже втрачено. Аж тут вона помітила, що під наказом немає підпису.

Радість від цього відкриття була така велика, що міледі не зуміла її приховати.

— Авжеж, — сказав лорд Вінтер, який це помітив, — авжеж, ви шукаєте підпису й кажете собі: «Не все ще втрачено, бо на документі немає підпису. Мені показують його, щоб налякати, тільки й того». Ви помиляєтесь: завтра ж цей наказ буде надіслано до лорда Бекінгема. Післязавтра, підписаний ним власноручно і скріплений його печаткою, він повернеться до мене, а ще через добу, можете мені повірити, буде виконаний. Прощавайте, добродійко; це все, що я хотів вам сказати.

— А я відповім вам, добродію, що це зловживання владою і що заслання під вигаданим ім'ям — підлість.

— Чи не хотіли б ви бути повішеною під своїм справжнім ім'ям, міледі? Адже вам відомо, що англійські закони безжально карають за злочини проти шлюбу. Будьмо відверті: дарма, що моє ім'я, або, точніше, ім'я мого брата, вплутано у цю ганебну історію, — я зважусь на публічний скандал, аби тільки мати цілковиту певність, що раз і назавжди позбувся вас.

Міледі нічого не відповіла, але зблідла як смерть.

— А-а! Бачу — вам більше подобається далека подорож? Чудово, добродійко! Недарма в старовинному прислів'ї мовиться, що подорожі виховують молодих людей. Слово честі, ви не помилились, бо життя — прекрасна річ. Ось чому я роблю все для того, щоб ви його в мене не відняли… Нам лишається домовитися щодо п'яти шилінгів. Я, либонь, здаюся вам трохи дріб'язковим? Це пояснюється моїм піклуванням про те, щоб ви не підкуповували вартових. А втім, при вас залишаються ваші чари. Скористайтеся з них, коли невдача з Фелтоном не відбила вам охоти до спроб такого роду.

«Фелтон не зрадив мене, — подумала міледі. — Отже, нічого ще не втрачено».

— А тепер, добродійко, до побачення. Завтра я повідомлю вас про від'їзд мого гінця.

Лорд Вінтер підвівся, глузливо вклонився міледі й вийшов з кімнати.

Міледі полегшено зітхнула: вона мала ще чотири дні попереду. Цих днів