Три мушкетери - Олександр Дюма

Міледі не помилилась: Фелтон прийшов знову і, не звернувши уваги на те, чи їла міледі, чи ні, наказав винести стіл, який перед тим унесли вже накритим.

Фелтон лишився в кімнаті останнім; в руках у нього була книжка. Чарівна, бліда й покірлива, міледі напівлежала в кріслі, що стояло біля каміна, і скидалася на святу діву, яка чекає на мученицьку смерть. Фелтон підійшов до неї і сказав:

— Лорд Вінтер, католик, як і ви, добродійко, подумав, що неможливість виконувати обряди вашої церкви та відвідувати її служби може завдати вам прикрощів. Тож він дав згоду на те, аби ви щодня читали ваші молитви з цього молитовника.

Помітивши, з яким виглядом Фелтон поклав молитовник на стіл, яким тоном мовив «ваші молитви» і яка зневажлива усмішка майнула на його обличчі, міледі підвела голову й уважніше глянула на офіцера.

І тоді з його простої, строго гладенької зачіски, з надмірної скромності вбрання, з його чистого, наче витесаного з мармуру, але такого ж суворого й непроникливого чола міледі вгадала в ньому одного з тих похмурих пуритан, яких вона часто зустрічала не тільки при дворі короля Якова, а й при дворі французького короля, куди, незважаючи на спогади про Варфоломіївську ніч, вони іноді приїздили шукати притулку. Її враз осяяло натхнення, як це буває тільки з людьми геніальними в момент катастрофи, в такі критичні хвилини, коли вирішується їхня доля або навіть життя.

Цих двох слів — «ваші молитви» — й миттєвого погляду, кинутого на Фелтона, було досить, аби міледі збагнула всю важливість того, що вона має сказати у відповідь.

Тепер вона діяла майже інстинктивно.

— Я? — сказала вона з тією зневагою, яку вчула в голосі молодого офіцера. — Я, добродію, мої молитви? Лорд Вінтер, цей розбещений католик, чудово знає, що я не одного з ним віросповідання. Це звичайнісінька пастка, в яку він хоче мене заманити!

— Якого ж ви віросповідання, добродійко? — спитав Фелтон із подивом, що його, незважаючи на вміння володіти собою, так і не зміг приховати.

— Я скажу це лише тоді, коли відчую, що достатньо постраждала за віру! — палко вигукнула міледі.

Погляд, яким Фелтон глянув на міледі, розкрив їй, як багато вона виграла однією цією фразою.

Проте молодий офіцер стояв так само непорушно й мовчав; тільки очі його промовляли красномовніше за будь-які слова.

— Я в руках моїх ворогів, — вела далі міледі тим натхненним тоном, який, вона підмітила, був властивий пуританам. — Ну що ж! Або мене врятує Бог, або я загину за Нього! Ось моя відповідь, і я прошу переказати її лордові Вінтеру. Що ж до цієї книжки, — вона показала на молитовник пальцем, не торкаючись його, ніби боялася себе осквернити, — то ви можете віднести її й читати по ній молитви самі, бо ви, безперечно, подвійний спільник лорда Вінтера — і в переслідуваннях, і в єресі.

Фелтон нічого не відповів, узяв молитовник з тою самою огидою, якої вже раз не міг приховати, й, замислений, вийшов з кімнати.

Близько п'ятої години пополудні завітав лорд Вінтер. За весь день міледі мала доволі часу, щоб обміркувати свою поведінку на майбутнє. Тож вона зустріла свого дівера як жінка, шо вже цілком опанувала себе.

— Здається, — почав барон, сідаючи в крісло навпроти міледі й простягаючи ноги перед каміном, — здається, ми вдалися до невеличкого віровідступництва!

— Що ви хочете сказати, добродію?

— Я хочу сказати, що відтоді, як ми з вами бачилися востаннє, ви змінили віру. Чи не одружилися ви часом з третім чоловіком — протестантом, наприклад?

— Кажіть ясніше, мілорде, — зверхньо мовила полонянка. — Бо попереджаю вас: хоч я й чую ваші слова, та зовсім не розумію їх.

— Отже, ви взагалі не визнаєте ніякої віри; це мені навіть більше подобається, — глузливо відповів лорд Вінтер.

— Але це більше узгоджується з вашими правилами, — холодно зауважила міледі.

— О! Мушу признатися — мені це зовсім байдуже.

— О! Якби ви й не призналися в своїй байдужості до питань віри, мілорде, ваша розбещеність і ваше беззаконня викрили б вас.

— Отакої! І ви ще кажете про розбещеність, пані Мессаліно[225], леді Макбет[226]! Або я гаразд не зрозумів вас, або, тисяча чортів, ви надто безсоромні!

— Ви кажете так, бо знаєте, що нас слухають, — так само холодно мовила міледі, — отже, хочете підбурити проти мене ваших тюремників та катів.

— Моїх тюремників! Моїх катів! Он воно як, добродійко! Ви впадаєте в патетичний тон, і на зміну вчорашній комедії пропонуєте нам сцени з трагедії.

А втім, за тиждень ви будете там, де вам належить бути, і я виконаю щодо вас свій намір.

— Ганебний намір! Безбожний намір! — мовила міледі з екзальтацією жертви, що кидає виклик своєму судді.

— Слово честі, — сказав лорд Вінтер, підвівшися, — мені здається, що ви божеволієте. Ну, годі, годі, заспокойтесь, пані пуританко, або я накажу кинути вас до карцеру. Тисяча чортів! Невже моє іспанське вино так запаморочило вам голову? Але будьте певні — це сп'яніння цілком безпечне і не матиме згубних наслідків.

Лорд Вінтер вийшов, сиплячи прокльонами; за тих часів це було звичним навіть серед людей вищого світу.

Фелтон стояв за дверима і чув усю розмову від слова до слова. Міледі й цього разу не помилилась.

— Іди, йди! — прошепотіла вона вслід діверові. — Згубні для тебе наслідки незабаром будуть, але ти, дурню, помітиш їх тільки тоді, коли вже не зможеш уникнути.

В кімнаті запала тиша.

Минуло дві години.

Коли солдати принесли вечерю, міледі голосно читала молитви, ті самі молитви, яких навчив її старий слуга її другого чоловіка, найревніший пуританин. Вона була наче в екстазі й не звертала уваги на те, що діялось навколо неї.

Фелтон зробив знак, щоб їй не заважали, і, коли все було розставлено, вийшов разом із солдатами.

Міледі знала, що за нею стежать, тож прочитала молитви до кінця, і їй здалося, що вартовий біля дверей перестав ходити й прислухається.

В цей вечір їй більше нічого й не треба було. Вона підвелася, сіла до столу, трохи попоїла й випила самої тільки води.

За годину солдати прийшли винести стіл, але цього разу Фелтона з ними не було. Отже, він боявся надто часто бачити її.

Міледі одвернулась до стіни, приховуючи усмішку, таку радісну, що вона могла б її