Три мушкетери - Олександр Дюма
Прощавайте, мій любий кузене, пишіть про себе якомога частіше, тобто щоразу, коли матимете певність, що ваш лист надійде до нас. Обіймаю вас.
Марі Мішон».
— О, чим я зможу віддячити вам, Арамісе? — вигукнув Д'Артаньян. — Люба Констанція! Нарешті я маю про неї звістку; вона жива, вона в монастирі, в безпеці, вона в Бетюні! Як ви гадаєте, Атосе, Бетюн — це де?
— В Лотарингії, за кілька льє від кордону з Ельзасом[222]; коли закінчиться облога, ми зможемо туди поїхати.
— Треба сподіватися — цього вже недовго чекати, — зауважив Портос — Сьогодні вранці повісили одного шпигуна, так він признався, що ла-рошельці їдять шкіру зі своїх черевиків. Певне, з'ївши шкіру, вони візьмуться до підошов… Я вже й не знаю, що вони їстимуть далі, хіба що одне одного.
— Бідолашні дурні! — сказав Атос — Можна подумати, що католицтво — не найзручніше й не найприємніше з усіх віросповідань! І все-таки, — докінчив він, — вони молодці… Але що це ви, хай йому чорт, робите, Арамісе? — вів далі Атос — Ви ховаєте листа до кишені?
— Авжеж, — озвався Д'Артаньян. — Атос має слушність: листа треба спалити. А втім, хтозна — може, ми його спалимо, а кардинал знає спосіб, як читати на попелі?
— Та вже ж напевно знає, — мовив Атос.
— Що ж ви хочете зробити з листом? — спитав Портос.
— Ходіть-но сюди, Грімо, — покликав Атос.
Грімо підвівся й підійшов.
— На знак покарання за те, що ви заговорили без дозволу, мій друже, ви мусите з'їсти цей аркуш паперу, а потім, в нагороду за послугу, яку нам зробите, вип'єте цю склянку вина. Ось спершу лист; розжуйте його як слід.
Грімо всміхнувся й, спрямувавши погляд на склянку, яку Атос налив по вінця, розжував папір і проковтнув його.
— Браво! Молодець, Грімо! — похвалив його Атос — А тепер беріть склянку; гаразд, можете не дякувати.
Грімо так само мовчки перехилив склянку бордоського.
— Ну, — повів Атос далі, — якщо тільки панові кардиналу не спаде на думку хитромудра ідея розпороти Грімо живіт, ми можемо бути більш-менш спокійні.
Тим часом його високопреосвященство продовжував свою меланхолійну прогулянку й бурмотів собі під ніс:
— Ні, таки треба, щоб ця четвірка стала моєю.
XXII. Перший день ув'язнення
Але повернімось до міледі, яку ми, кинувши погляд на береги Франції, мимохіть втратили з поля зору.
Ми застанемо її в тому ж безнадійному становищі, в якому й залишили, заглибленою в сумні думки, кинутою в самісіньке пекло, біля воріт якого вона залишила будь-яку надію; це вперше в житті беруть її сумніви, вперше в житті охоплює страх. Двічі щастя зрадило її, двічі її розгадали й занапастили, і обидва рази винуватцем її невдачі був злий дух, якого, безперечно, послав їй Всевишній, щоб здолати її: Д'Артаньян переміг її, цю досі непереможну злу силу.
Він насміявся з її кохання, принизив її гордість, обдурив її честолюбні заміри і ось тепер хоче позбавити її багатства, зазіхає на свободу й навіть загрожує життю. Більше того — він зірвав краєчок її маски, тієї егіди[223], якою міледі так уміло прикривалась і яка робила її такою сильною.
Д'Артаньян відвернув од Бекінгема, котрого міледі ненавидить, як ненавидить усе, що перш кохала, бурю, якою йому й королеві погрожував Рішельє.
Д'Артаньян видав себе за де Варда, до якого вона спалахнула пристрастю тигриці. Д'Артаньян знає її страшну таємницю, — а вона ж присягалася, що той, хто довідається про це, накладе головою. І, нарешті, в ту хвилину, коли їй пощастило дістати охоронну грамоту, за допомогою якої вона збиралась помститися своєму ворогові, цю охоронну грамоту виривають у неї з рук; і той самий Д'Артаньян тримає її в ув'язненні й запроторить до якогось проклятого Ботанібея[224], до якогось ганебного Тайберна в Індійському океані.
Бо все це, поза всякими сумнівами, походить від Д'Артаньяна. Хто інший міг так зганьбити її? Тільки він міг повідомити лорда Вінтера про всі ці страхітливі таємниці, які він так фатально розкрив одну за одною. Він знає її дівера і, звичайно, написав йому.
Яка ненависть клекоче в міледі! Вона сидить непорушно, втупивши палаючий погляд в глиб кімнати, і тільки глухий стогін, що раз по раз вихоплюється їй з грудей, згідно вторує гомону хвиль, які здіймаються, гуркочуть і з ревінням споконвічного й безсилого відчаю розбиваються об скелі, на яких змуровано цей похмурий і гордовитий замок! Які солодкі плани помсти, що сягають у примарну далеч майбутнього, викохує проти пані Бонасьє, проти Бекінгема і, головне, проти Д'Артаньяна розум міледі в палахкотінні грозово-буряного гніву!
Усе це так; але ж для помсти треба бути вільною. А щоб стати вільною, коли перебуваєш в ув'язненні, треба проламати стіну, розпиляти грати, розібрати підлогу — зробити те, що до снаги наполегливому й дужому мужчині, але не під силу гарячково збудженій слабкій жінці. До того ж, на це треба мати час — місяці, роки, а в неї… у неї попереду лише десять чи дванадцять днів, як сказав лорд Вінтер, її брат і грізний тюремник.
І все-таки, якби вона була мужчиною, то спробувала б вибратися звідси й, можливо, досягла б успіху. Чом небо так помилилось, що вклало мужню душу в таке кволе й зманіжене тіло!
Отож перші хвилини ув'язнення були жахливі: міледі не могла побороти спазми люті, що корчили її; жіноча слабкість віддала данину природі. Але потроху вона вгамувала пориви нестямного гніву. Нервовий дрож, що поймав усе її тіло, затих, і, наче втомлена змія, вона згорнулася в клубок для відпочинку.
— Ну, годі, годі, це ж божевілля — так лютувати! — сказала вона, дивлячись у дзеркало, в якому відбивався її вогненний погляд, що, здавалось, звертався із запитанням до неї самої. — Не
